В небі — Земля!
Шрифт:
Вчений сів за пульт управління, спустив заслонку вхідного отвору, відключив шлюз…
Катер підіймався вгору самопливом, як посудина, наповнена повітрям. Споруди підводного міста, схожі на шоломи, попливли кудись вниз і вбік, віддалявся підводний світло-зелений ліс. Нарешті навколо них була сама вода, кришталево чиста, прозора. Ще трохи, і катер заколихався на хвилях океану.
— А де ж «Мрія»? — стурбовано спитав Ігор, дивлячись в ілюмінатори.
— Її трохи віднесло вітром, — сказав Саджера. — Зараз ми підпливемо
Експонатом… «Мрія» стане експонатом. Ні, це не порадувало Ігоря. От якби на ній кинутись у зоряне небо!
Вчений з інтересом оглядав ракету; його сухенькі пальці обережно торкалися устаткування. Особливе враження справила на нього пращурка, як він сказав, електронно-моделюючих машин.
— Старенька, вона вже тоді працювала для людства, — похвалив він.
— Е, ні, це тепер вона старенька, — жартівливо заперечив Ігор. — Тоді була ще дівчиськом!
Він навіщось узяв із собою деякі речі, а між ними й комбінезон. Так він робив колись, повертаючись додому…
Тоненьким тросом зачепили ракету і відбуксирували до найближчого порту. Її сигароподібне тіло нагадувало акулу; легкі веселі кораблі поштиво обминали її, а катерки трималися на відстані. «Мрію» лишили похитуватись на хвилях біля резервного пірса. З землею її з’єднував тонкий, як струна, трос. На ньому вигравав вітер.
— Прощай, друже! — гукнув до ракети Ігор, вже сідаючи в машину. Помахав рукою: — До побачення!
Старий усміхнувся. Коли, нарешті, Ігор сів поруч нього, машина рушила. Ніякого руля в ній не було: керувала прихована за щитком програмна стрічка. Мотори, що живилися від фотоелементів, працювали зовсім безшумно. Можна було помріяти…
Хто після довгої розлуки повертався до рідних місць, той може зрозуміти переживання Ігоря. А він же їхав до своєї рідної сторони через століття розлуки.
Не впізнавав нічого, анічогісінько. Ліси тільки стояли знайомою синьою стіною, але він добре знав, що це вже не ті ліси, а дерева-нащадки…
І радісно було і сумно. Плинність, скороминучість життя, безповоротність усього, що пройшло, — все це викликало щемливе почуття. Як можна затримати час, його неспинний літ?
Обабіч дороги пропливали сади, ряди дерев, котеджі з вікнами-стінами.
Біля великого архітектурного ансамблю серед килима яскравих червоних квітів стоїть мармурова статуя жінки. В лівій руці тримає жмут якихось рослин, праву піднесла до чола і з-під долоні дивиться на шлях, наче когось виглядає. Машина швидко наближається, добре видно риси мармурового обличчя.
«Мистецтво! Ось що дає людині владу над часом. Різець скульптора дав цьому образові цілу вічність».
Подумав про свою кохану, залишену десь за далеким обрієм часу. Це справді було? Чи, може, наснилось, намріялось?
ГУМАННІ
Вискочивши на широченну центральну магістраль, машина помчала із шаленою швидкістю. Інколи вона досягала трьохсот кілометрів на годину. Здавалося, машина зніметься й полетить над котеджами, садами… Перехресні шляхи проходили попід магістраллю шляхопроводами, і там шугали машини, наче птиці.
Залізобетонний уїжджений шлях виспівував під шинами.
— Так що — може, спробуєте? — сказав Саджера, кивнувши на коробочку з шахами.
Ігор ніби прокинувся, потер тильним боком долоні своє чоло:
— А чого ж, давайте.
Старий повернув своє крісло спиною до переднього скла кабіни, поклав у себе на колінах дошку, розставив фігурки і почав показувати Ігорю нові правила. З приймача линула ніжна, сумовита мелодія.
Ігор захопився шахами. Він переконався, що активізація пішаків не лише набагато ускладнила гру, а й зробила її далеко цікавішою.
Мелодія зазвучала тихіше, почувся м’який жіночий голос:
— Слухайте останні вісті, товариші! Останні вісті!
Наші супутники облишили гру в шахи, насторожилися. Що то нового принесуть радіохвилі?
Жінка-диктор читала:
— Сьогодні вранці літальні апарати марсіанських імперіалістів, які базуються на Гімалаях, спустилися вниз і обстріляли електричними розрядами річкове судно, що йшло з вантажем продуктів. Чергового матроса, що був на кораблі, поранено, вантаж пограбовано.
У зв’язку з цим Велика Рада Комун передала на Гімалаї ноту такого змісту:
«Всім самочинно прибулим марсіанам пропонується негайно залишити Землю».
Коли диктор скінчила, Ігор та Саджера деякий час сиділи мовчки. Потім старий промовив стурбовано:
— Так, події наростають… Поранили людину, пограбували судно! Це вже занадто.
— Треба вигнати їх, витурити! — вигукнув Ігор, стискаючи кулаки.
— Звичайно, виженемо! Але я вважаю, що краще обійтися без кровопролиття.
— На що ж вони розраховують? Адже їх жменька, а людей — мільярди!
— О, в них далекосяжні плани. Якось я читав книжку їхнього ідеолога, написану ще до початку революції на Марсі. Так він ще тоді пропонував напасти на Землю, захопити гірські хребти і високогірні плато, спалити ліси на всіх континентах, щоб різко зменшити запаси атмосферного кисню. Силою зброї обернути людей на рабів.
— Ого!
— Незважаючи на таку ворожу нам пропаганду, ми намагалися весь час підтримувати з Марсом добросусідські відносини. Коли там спалахнуло повстання виробників, яке аристократи презирливо назвали «бунтом щурів», ми не втручалися в їхні внутрішні справи, хоча, звичайно, симпатизували експлуатованим. Кинувшись на Землю, вони не врахували, друже мій, головного. Комунізм — це енергія мас. Ця енергія змітає все, що стає їй поперек шляху. Потривожити комуністичний світ! Які безумці!