В небі — Земля!
Шрифт:
Пригадав, що він у лікарні, але не знав, скільки часу тут лежить.
Відчуває — здоров’я повертається до нього. Голова, правда, ще важка, але не болить. Спробував підвестися — нічого, підвівся. Обіперся спиною об подушку і задивився у вікно. Видно було сад, якісь великі синюваті плоди густо вкривали гілля; ближче до вікна росла берізка, тонкі її віти, спущені вниз, легко погойдувалися.
І таке літепло наповнювало палату, що Ігор відчув радість від того, що він дихає
Довго він так сидів, милуючись тонкими вітами берези, грою світла на листі, на тугих плодах. Він не почув навіть, як зайшов лікар, і лише тоді звернув на нього увагу, коли той заговорив:
— О, значить, все йде добре, у вас уже з’явилися відчуття і ви встановлюєте зв’язки із зовнішнім світом!
— З філософського погляду, так, — усміхнувся Ігор.
— Не тільки з філософського, — сказав лікар, сідаючи на стілець біля ліжка, — а й з погляду фізичного. Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— Зараз ми пересвідчимось.
Він досліджував організм Ігоря, по черзі приєднуючи то до рук, то до грудей, то до голови різноманітні апарати, стрілки яких викреслювали на маленьких картках заплутані лінії.
— Бачите, — говорив тим часом лікар, — трудність була в тому, що отрута глибоко проникла у нейрони, вразила життєві центри нервової системи. Повільність дії дала їй можливість непомітно захопити вирішальні позиції, — теоретизував лікар, — і тоді вже розгорнути наступ.
— Що ж показують оці візерунки, — кивнув Ігор на картки, на яких прилади вивели ламані лінії, — наступ відбито? Ворога розгромлено?
— Так! — підвів голову лікар. — Бій ми виграли. Тепер вам треба тільки зміцніти. Чутливість нервової системи певний час буде ще підвищена, але поступово дійде до норми.
— А коли ж… додому?
— Скоро вже. — Лікар поставив прилади на столик, зібрався йти. — Вам тут не буде самотньо. Вас будуть провідувати, а крім того, користуйтеся екраном. — Він показав на стіну, і лише тепер Ігор помітив великий матовий чотирикутник. — Гуляйте в саду.
Після відвідин лікаря Ігор відчув себе ще краще.
Трохи походив по палаті. Потім сів у зручне плетене крісло і взяв голубу грушу дистанційного настроювача: йому хотілося викликати Аміно. Та не встиг він увімкнути потрібну хвилю, як спалахнуло червоне вічко з якоюсь цифрою: хтось викликав його. Ігор, не заглядаючи в каталог хвиль, натиснув вмикача. Світло затремтіло на екрані, і ось він побачив Надію і Марісту, що дивилися на нього веселими очима.
— Здрастуй, Ігоре! — гукнула Надія.
— Добрий день!
Здавалося, вони сидять тут, у кімнаті, — таке об’ємне зображення
— Як ти себе почуваєш, Ігоре?
— Добре, Польова квітко!
— Тепер вона стала водяною квіткою! — засміявся Маріста.
Надія усміхнулася і защебетала до Ігоря:
— Я рада, що ти вже підвівся. Хоч мені тут багато розповідали про чудеса, які робить сучасна медицина, все ж таки брав острах… Тепер бачу, що все гаразд. Видужуй скоріше, та поїдемо в Середню Азію! Я написала листа в Алма-Ата, і мені прислали звідти надзвичайно дорогий для мене подарунок.
— Який?
— Останню книжку мого дідуся.
— Та ну?
— Ось зустрінемось — дам почитати… Як справдилися його передбачення!
— Цікаво, цікаво… А що нового у вас під водою?
— Ох, коли б, ти знав! Нам із Марістою пощастило… — вона обернулася до юнака: — Піднеси цю плиту. — І коли той підняв сірий камінь, продовжувала: — Придивися, Ігоре, на цьому камені є цікаве зображення — полювання людини на якогось дивовижного звіра…
Тепер Ігор побачив ледь помітні контури примітивної картинки: людина замірилася списом на якесь страховисько.
— Правда, цікаво? — захоплено питала Надя.
— Цікаво, — без ентузіазму згодився Ігор, — але ж таких зображень на каменях у наших музеях було…
— Е, ти ж не знаєш, де ми знайшли цей унікальний малюнок! — перебила Надя.
— А де? — зацікавився Ігор.
— Уяви собі — в одній з печер гірського пасма Ломоносова.
— Під водою?
Тепер Ігор з неприхованою цікавістю розглядав зображення на камені. Така знахідка!
— Зверніть увагу на тварину, — сказав Маріста, обводячи пальцем контури звіра, — такого зображення наука ще не знала. І потім, ця знахідка проливає світло на геологічну історію гір Ломоносова.
— Уявляєш, Ігоре, — вигукнула Надія, — виходить, що гори Ломоносова опустилися під воду менше як двісті тисяч років тому!
— Я дуже радий з цього, — засміявся Ігор, — все-таки менше двохсот тисяч.
— Ні, ти уявляєш?
— Уявляю!
Всі троє весело розсміялися. Надійка почала розказувати, як вони потрапили до тієї печери, Ігор перебив жартома:
— Чи не на хвості акули?
І весь час пересипав розмову веселими іронічними зауваженнями — і тоді, коли друзі розповідали про досягнення атомної генетики, і тоді, коли вони змальовували красу підводних мандрівок.
— Бачу, бачу, що… почуття не може охолодити навіть океан, — говорив Ігор, поглядаючи на Марісту.
— Слухай, Ігоре, я ж тобі не сказала про найцікавіше! — випалила Надія. — Про моїх чотириногих!