В океані
Шрифт:
— Корабель покинути не можу, розумієш. Чим ближче підходить час розлуки з ним, тим більше почуваю — не можу. Залишимось, Льоню, га? І рапорти подамо разом… Потім учитися на офіцерів підемо.
Це рішення друга вразило Леоніда. Уже встиг звикнути до думки, що скоро кінець військовій службі. Добре повоювали, пора відпочити. Він уявляв собі день, коли, прокинувшись вранці ще до побудки, вони з Калядіним ув'яжуть востаннє свої койки, перекладуть речі з рундуків у цивільні чемодани, ще раз окинуть поглядом знайомий до найменших дрібниць
Але тепер головне навіть не в цьому. Тепер він думав не тільки про себе, він думав про Клаву.
Мабуть, сам по собі і не мріяв би про залишення флоту. Хіба менше за Калядіна любив він море, корабель? Однак тут замішувалась особлива, делікатна справа. Ні, треба, треба вмовити друга.
— Гляди, Мишо, подаси рапорт — назад його не візьмеш, — сказав він тоді в кубрику. — Вибір долі. Легковажно дивитись на це не можна.
— А хто легковажно дивиться? — Калядін старанно виводив наступне слово рапорту. — Я до справи по-політичному підходжу. Могутній океанський флот нам потрібен? Факт! Кадри потрібні? — Калядін любив говорити трохи по-книжному, і це виходило в нього дуже переконливо.
— Якщо всі старі служаки через особисті інтимні причини почнуть списуватися з кораблів — з кадрами вийде поганенько.
— Та ми ж разом з тобою хотіли… Дружбу не ламати нашу…
— Ось і не ламай. Залишимось на кораблі, чудова справа! Добре тобі на кораблі? Добре! Діло своє любиш? Любиш! А ти ще гребець прекрасний, під парусами майстер пройтися. Морський талант. А на сушу йти хочеш!
Міцний, кремезний Калядін говорив так просто и розсудливо, що справді подумалось: не знайдеш заперечень…
Жуков замислено вийняв гребінець, почав пригладжувати жорстке, трохи кучеряве волосся, — збирався з думками для відповіді.
— У мене, Мишо, є особлива причина…
— Цю твою причину я наскрізь бачу, — з образливою категоричністю відрубав Калядін. — У неї нахабні очі й родимка на лівій щоці. Вже коли заговорили про неї, прямо скажу — не для матроса вона… В неї на умі офіцери… Один має інтерес — чоловіка якомога соліднішого затралити.
— Ні, ти про неї так не кажи, — роздільно вимовив Жуков. — Ображати її не маєш права.
Він стояв, поклавши руку на койку, — високий, худорлявий, з широкими міцними грудьми. Від обурення сильніше заблищали очі, сповнені м'якого чорного сяйва. «Такого й справді кожна покохати може», подумав Калядін, мигцем глянувши на друга.
— Ти, Леоніде, не ображайся… Кинь… Може, й не така вона. Тільки, якщо точно тебе кохає — зробить по-твоєму.
— Ні, я обіцяв їй, — твердо сказав Жуков. — Та й недобре їй тут… на такій роботі. Уже все обговорили. Як поїдемо в Мединськ, де оселимося…
— Ну то їдьте… А краще ось що, — Калядін підвів од паперу свої чесні, хороші очі. — Скажи їй прямо й твердо, що передумав ти, нове рішення прийняв. З ресторану вона може піти, вчитися
— І натякати про це не буду, — похмуро відрізав Жуков. — Обіцяв — значить, крапка.
Як пояснити другові: не наважиться він цього сказати Клаві — і все може поламатися! При кожній зустрічі Клава стає дедалі вимогливішою і нервовішою, всі розмови зводить до одного — коли демобілізація, коли вони поїдуть звідси?
Зовсім недавно на танцях раптом залилася слізьми: «Не можу я більше терпіти, Льоню». Іншим разом, сидячи на лавочці в парку, міцно взяла його за руки, вдивлялася в очі: «Кохаєш, правда кохаєш, Льоню? Зробиш, що попрошу?» Але не попросила нічого, перевела розмову на інше…
А то раптом міняється зовсім, дивиться скоса зухвалими, ніби порожніми очима. Не раз призначала побачення і не приходила — примушувала марно чекати себе на якомусь перехресті або у вогкій алеї парку…
— Люди кажуть — ти мені не пара! — промовила-якось особливо відчужено й зло. А потім знову мінялася — сміялась, зазирала в очі своїми незрозумілими очима, що чекали чогось.
А тут ще — після тієї суперечки в кубрику — пішов розбрат з найкращим другом. У, цей Калядін! Сам винен, зганьбив ні за що ні про що Клаву і надувся, наче образили його самого…
«Ні, брат, я теж з характером, командувати собою нікому не дозволю… А дівчиськові, Шубіній, дозволяєш командувати собою?» тут же докорив собі Леонід, ніби від імені друга… І від цього засмутився ще більше. А сьогодні, перед походом, скоїлось нове діло. Прибув наказ про списання його, старшого матроса Жукова, з корабля в склад експедиції особливого призначення.
Дізнавшись про це, вій розгублений прийшов до заступника командира по політчастині. Чому його списують з «Ревучого»? Він сподівався дослужити свій строк на рідному кораблі…
— І, може, через це, — трохи зам'явся Жуков, — відстрочиться демобілізація?
Заступник командира по політичній частині одразу пояснив усе. Його списують у склад експедиції як досвідченого сигнальника, витриманого, перевіреного комсомольця. Демобілізований він буде в строк.
— І чи не однаково вам, — сказав замполіт, помовчавши, з якимсь особливим, як здалося Жукову, докірливим виразом, поглянувши на старшого матроса, — на якому кораблі і на якому морі змінити військову форму на цивільне вбрання, якщо твердо вирішили піти з флоту?
Так, зрозуміло, це йому все одно. Тільки б не було затримки… І, може, навіть краще закінчити службу далеким цікавим плаванням, куди, як дав зрозуміти замполіт, він повинен піти… І простіше розв'язується питання про демобілізацію — набагато легше буде йти з іншого кубрика, з іншого флоту… І знову він почав думати про Клаву.
З кожною годиною почуття суму і невлаштованості сильніше охоплювало його. І Калядін, ніби вгадавши його думки, заговорив сьогодні перед початком вахти колишнім дружнім тоном: