Вірнопідданий
Шрифт:
— Я ніколи не ношу його, — сказала Агнеса.
У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:
— А якби він був від мене?
Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:
— Тоді носила б.
Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.
— Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе,
Вони зупинилися.
— О! — і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. — Який жах! Ви мені пробачите це?
Він посміхнувся з виглядом переваги.
— Все це давня історія, гріхи молодості.
— Ні, ні, — збентежено повторювала вона.
Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.
— Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.
У неї все ще був той самий благальний погляд.
— Ви такий добрий, — сказала вона, часто дихаючи, — ви такий благородний. — Вони вже входили до під’їзду. — Адже я можу довіритися вам?
— Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, — сказав Дідеріх.
Їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.
— Скиньте, будь ласка, пальто, — лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.
— Я піду скажу хазяйці, щоб вона приготувала чай.
Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся. Агнеса схопила його руку й поцілувала її.
— Що ви, панно Агнесо! — страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов’язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию. І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.
— Агнесо! Агнесо, я кохаю тебе, — сказав він, наче щось змушувало його до цього. Вона не відповіла, з її відкритого рота виривалося часте тепле дихання, і він відчув, що вона падає, він поніс її, і йому здавалося, що вона тане у нього в обіймах.
Потім вона сиділа на дивані і плакала.
— Не май на мене зазле, Агнесо, — просив Дідеріх.
Вона звела на нього свої мокрі очі.
— Я ж плачу від щастя, — сказала вона. — Я так довго чекала на тебе.
— Навіщо? — спитала вона, коли він хотів застебнути їй блузку. — Навіщо ти вже закриваєш мене? Хіба я більше не подобаюся тобі?
Він запротестував.
— Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.
— Відповідальність? — сказала
Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: «Така доля легковажних дівчат». Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.
— Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?
— Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.
— Куди? — спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.
— Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!
Дідеріх подумав зніяковіло: «Небагато ж ти маєш». Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.
— А Мальман? — в’їдливо спитав він. — Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, — сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам’ятався від щастя.
Вона одягалася дуже повільно.
— Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, — зауважив Дідеріх.
Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.
— Може статися, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.
— Ну, що ти? — сказав з болем Дідеріх.
Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:
— Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.
Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім’ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:
— Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов’язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою…
Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:
— Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.
Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:
— Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав’ярні, поки не відновиться рух.
«Ну, брехати вона вміє», — подумав Дідеріх. Вона додала: