Вірнопідданий
Шрифт:
Рано-вранці до їхньої кімнати зазирнуло сонце. Внизу на подвір’ї порпалися кури, раз у раз злітаючи на стіл коло альтанки. «Будемо снідати там!» Вони опустилися донизу. Яка теплінь! З клуні приємно пахло сіном. Кава і хліб були смачні, як ніколи. На серці було так легко, все життя розкривалося перед ними. Вони підуть гуляти далеко-далеко: хазяїн перерахував їм усі дороги й села в цій місцевості. Вони радісно похвалили його будинок і постіль.
— Це, певно, ваша весільна мандрівка?
— Авжеж! — І вони від щирого серця засміялися.
Брукове каміння головної вулиці стирчало вістрям догори, липневе сонце розмальовувало його всіма барвами.
— Аж не віриться! В Берліні такі носили три роки тому!
Нарешті через похилені ворота вони вийшли в поле. Селяни збирали хліб. Небо було синє й густе, ластівки плавали в ньому, наче в сонній воді. Селянські будиночки за ланами потопали в гарячому блиску, а вдалині чорнів ліс із блакитними смугами. Агнеса і Дідеріх побралися за руки і, не змовляючись, заспівали пісню мандрівних дітей, яку знали ще. із шкільної лави. Дідеріх навмисне брав баса, щоб викликати Агнесине захоплення. Коли вони змовкли, не знаючи далі слів, то глянули одне одному в обличчя і поцілувалися на ходу.
— Лише тепер я по-справжньому бачу, яка ти гарна, — сказав Дідеріх, розчулено дивлячись на її рожеве обличчя з золотистими віями навколо золотистих, як зорі, очей.
— Літо мені на користь, — і Агнеса зітхнула на повні груди так, що її вільна широка блузка настовбурчилася. Вона йшла легка, струнка, з вузькими стегнами, в голубому шарфі, що маяв за нею. Дідеріхові стало жарко, він скинув піджак, потім жилет і, нарешті, признався, що охоче полежав би десь у затінку. Вони знайшли затінок край ще не скошеної смуги жита, під запашним кущем акації. Агнеса сіла і поклала Дідеріхову голову собі на коліна. Вони жартували і загравали одне з одним. Раптом вона помітила, що він заснув.
Він прокинувся, озирнувся навкруг і, побачивши Агнесине обличчя, щасливо заяснів.
— Любий, — сказала вона, — яке у тебе зараз добре, дурне обличчя.
— Стривай! Я спав не більше п’яти хвилин… Ні, зажди, я проспав цілу годину. Ти нудьгувала?
Але вона ще більше, ніж він, була здивована тим, що минуло стільки часу. Він вивільнив голову з-під її руки, яку вона поклала на його волосся, коли він заснув.
Назад ішли полями. Раптом побачили якусь темну масу: серед колосся лежав дід у хутряній шапці, в рудій куртці і плисових, уже поруділих штанях. Він лежав скорчившись, обмотавши бороду довкола колін. Вони нахилилися, щоб краще роздивитись, і враз помітили, що той весь час дивиться на них чорними блискучими очима. Мимоволі прискорили ходу, і в поглядах, якими вони обмінялися, був жах, наче від страшної казки. Вони озирнулися навколо: перед ними були обшири чужої країни, маленьке чуже містечко спало вдалині на сонці, і небо здалось їм таким незнайомим, ніби вони вже багато днів і ночей були в дорозі.
Який екзотичний обід в альтанці готелю — сонце, кури, відчинене кухонне вікно, крізь яке Агнесі подавали тарілки! Куди поділися поважний порядок на Блюхерштрасе чи звичний для Дідеріха стіл, заставлений пивом?
— Я не поїду звідси, — сповістив Дідеріх. — І тебе не пущу.
А Агнеса:
— І не треба. Я напишу татові і перешлю листа через заміжню подругу, яка живе
Надвечір вони ще раз пішли гуляти, цього разу в другий бік, де дзюрчала вода і де обрій затуляли крила трьох вітряків. На воді погойдувався човен; вони найняли його і попливли каналом. Назустріч їм плив лебідь. Лебідь та їхній човен нечутно ковзнули один повз одного. Під навислими над водою кущами човен сам зупинився, і раптом Агнеса запитала Дідеріха про його матір і сестер. Він відповів, що вони завжди добре ставились до нього і що він любить їх. Він попросить прислати йому картки сестер, вони стали такими гарненькими; власне, мабуть, гарненькими їх назвати не можна, але вони такі виховані й милі. Еммі любить вірші, як Агнеса. Дідеріх буде піклуватися про них і віддасть їх заміж. Що ж до матері, то з нею він не розлучиться, їй він завдячує всім тим хорошим, що зазнав у своєму житті, поки не прийшла Агнеса. І він розповів про те, як вони разом сиділи в присмерку, про казки, які вона повідала йому на різдво під ялинкою, і навіть про молитви «як підказувало серце». Агнеса слухала, як зачарована. Нарешті вона зітхнула:
— Я б хотіла познайомитися з твоєю матір’ю. Своєї я не знала. — Він поцілував її з жалем, розчулено і з неясним відчуттям нечистого сумління. Він відчував: від нього залежить тепер сказати слово, яке утішить її цілком і назавжди. Але він одігнав цю думку, він не міг. Агнеса глибоко заглянула йому в очі.
— Я знаю, — тихо сказала вона, — що в душі ти добра людина. Але часом тобі доводиться робити інакше.
Тут він злякався. Тоді вона сказала, ніби просячи пробачення:
— Сьогодні я зовсім тебе не боюся.
— А хіба ти взагалі боїшся? — покаянно спитав він.
Вона сказала:
— Я завжди боялася людей занадто гордовитих і веселих. Раніше, з подругами, мені часто здавалося, що я їм нерівня, а вони помічають це і зневажають мене. Та вони не помічали. Ще в дитинстві у мене була лялька з блакитними скляними очима; коли моя мати померла, мене посадовили до сусідньої кімнати і залишили саму з лялькою. Вона весь час нерухомо зирила на мене своїми вилупленими холодними очима, які говорили: «Твоя мати померла, тепер усі будуть дивитися на тебе так, як я». Мені хотілося покласти її на спину, щоб вона затулила очі, але я не зважувалася. Ну, а хіба людей я можу класти на спину? В усіх такі очі, і часом, — вона сховала обличчя у нього на плечі, — часом навіть у тебе.
Йому щось здавило горло, він провів рукою по її шиї, і голос йому урвався.
— Агнесо, люба Агнесо, ти не знаєш, як я тебе кохаю… Я боявся тебе, так, я! Три роки я тужив за тобою, але ти була надто гарна для мене, надто прекрасна, надто добра…
Серце його розтануло; він розповів їй усе, що після її перших відвідин написав у листі, який досі ще лежав у шухляді його письмового стола. Вона випросталась і, напіврозтуливши уста, захоплено слухала його.
— Я знала, що ти такий, ти такий самий, як я, — тихо раділа вона.
— Ми створені одне для одного! — сказав Дідеріх, пригортаючи її до себе, але зразу ж злякався свого вигуку. «Тепер вона чекає, — подумав він, — тепер я мушу сказати». Він хотів це зробити, але щось паралізувало його. Руки, які стискали її, помалу слабшали… Вона поворушилася; він зрозумів, що вона більше не чекає. І вони випустили одне одного з обіймів, не дивлячись одне на одного. Дідеріх зненацька затулив обличчя руками і заплакав. Вона не спитала чому, а почала втішливо пестити його волосся. Це тривало довго.