Вірнопідданий
Шрифт:
Але Дідеріх нічого не обіцяв.
— Треба дати місце й іншим! — вигукнув він.
Однак цієї ночі він спав неспокійно. Вже о сьомій годині зійшов униз, на фабрику, і зразу ж зняв галас через те, що пляшки з-під пива не прибрані з учорашнього дня.
— Пиячити можете в іншому місці, тут вам не пиварня. Пане Сетбіре, це ж має бути вияснене в правилах внутрішнього ладу!
— У правилах? — перепитав старий бухгалтер. — У нас нема ніяких правил.
Дідеріх не знаходив слів. Він зачинився з бухгалтером у конторі.
— Нема правил? Тоді мене взагалі ніщо не дивує. Що це за жалюгідні замовлення? Знайшли чим займатися! — він розкидав по бюркові листи. — Очевидно, мені вже давно треба
— Що значить гине, молодий господарю?
— Для вас я «пан доктор!» — І він просто звелів знизити ціни порівняно до інших фабрик.
— Цього ми не витримаємо, — сказав Сетбір. — Взагалі ми неспроможні виконувати такі великі замовлення, як Гаузенфельд.
— І ви вважаєте себе за ділову людину? В такому разі ми поставимо більше машин.
— На це треба грошей, — сказав Сетбір.
— Ну, що ж, ми їх позичимо! Я внесу розмах у справу. Ви тільки рота роззявите. Якщо ви не захочете мене підтримати, я зроблю це без вас.
Сетбір похитав головою.
— З вашим батьком, молодий господарю, ми завжди були в злагоді. Ми разом з ним поставили фабрику на ноги.
— Час тепер інший, запам’ятайте це. Я сам — управитель своєї фабрики.
Сетбір зітхнув:
— Молодь завжди така гаряча.
Але Дідеріх уже з грюкотом зачинив за собою двері. Він пройшов через приміщення, де механічний барабан, гучно стукаючи, промивав у хлорі ганчір’я, і збирався ввійти до кімнати, де стояв великий голандер. При вході він несподівано зіткнувся з чорнобородим механіком. Дідеріх здригнувся і мало не дав робітникові дороги. Але похопився і раніше, ніж той встиг уступитися, штовхнув його плечем. Сопучи, дивився він, як працює голандер, як обертається вал, як різальний ніж розтинає тканину на смужки. Чи, бува, робітники, які обслуговують машину, не глузують з нього тихцем через те, що він злякався цього чорного диявола? «Який нахаба! Я викину його геть!» Тваринна ненависть спалахнула в Дідеріху, ненависть білявої особини до худорлявого чорного суб'єкта, представника іншої раси, яку йому хотілося б вважати за нижчу і яка здавалася йому небезпечною. Він напосівся на робітників.
— Вал стоїть неправильно, ножі працюють погано!
Робітники тільки мовчки дивилися на нього, і тоді він крикнув:
— Механіку! — І коли чорнобородий ввійшов до цеху: — Гляньте-но, що тут робиться, яке неподобство! Вал занизько сидить на ножах, вони пошматують мені весь матеріал. Ви будете відповідати за шкоду!
Механік нахилився над машиною.
— Ніякої шкоди тут нема, — спокійно сказав він, але Дідеріх не був певний, що він не посміхається у свою чорну бороду. Щось похмуре й глузливе було в механіковому погляді, Дідеріх не міг його витримати і вже не старався грізно блискати очима, а тільки розмахував руками.
— Ви будете відповідати!
— Що трапилося? — запитав Сетбір, прибігши на галас. Він пояснив господареві, що тканина ріжеться як треба і що так робилося завжди. Робітники кивали головою, механік спокійно стояв тут-таки. Дідеріх відчув, що для технічного сперечання він не досить компетентний, і крикнув під кінець:
— Тоді в майбутньому, будь ласка, робіть це інакше! — і різко обернувся.
Він увійшов до сортувальної і, опанувавши себе, почав з виглядом знавця стежити за роботою жінок, які за довгими столами з решітками сортували ганчір’я. Одна з них, маленька темноока жінка, здумала ледь-ледь посміхнутися йому з-під барвистої хустинки, але зустріла такий холодний погляд, що злякалася й принишкла. Різнокольорове шмаття купами сипалося з лантухів, жіноче перешіптування стихло під господаревим поглядом, і в теплому притхлому повітрі не було чути нічого, крім брязкання вправлених у столи ножів, які зрізали гудзики. Але Дідеріх,
— Ану, облиште там! — крикнув він. — Вилазьте! — З-під лантухів виліз молодий робітник. — І полюбовниця твоя теж! — кричав Дідеріх. — Скоро там! — І коли дівчина, нарешті, з’явилася, він узявся в боки. Весела історія! Його фабрика не тільки пиварня, але й щось гірше! Він так верещав, що всі збіглися. — Ну, пане Сетбіре, і це теж завжди так робилося? Можна вас поздоровити з новим успіхом! Значить, люди звикли розважатися за лантухами в робочий час. Як цей хлопець потрапив сюди? — Робітник сказав, що це його наречена. — Наречена? Тут нема ніяких наречених, тут є тільки робітники. Ви обоє крадете у мене робочий час, за який я вам плачу. Ви — свині і, крім того, злодії. Я викину вас і віддам до суду за образу громадської моралі!
Він з викликом озирнувся навколо.
— Я вимагаю тут німецької пристойності і німецької порядності. Зрозуміло? — Погляд його, впав на механіка. — І я доб’юся цього, хоч би як ви тут кривлялися! — крикнув він.
— Я й не збирався кривлятися, — спокійно відповів механік. Але Дідеріха вже несила була спинити. Нарешті він йому доведе!
— Ваша поведінка вже давно здається мені підозрілою! Ви не виконуєте ваших обов’язків, тому й завелися тут такі парочки.
— Я не наглядач, — докинув механік.
— Ви просто язикатий баламут. Ви розбещуєте підлеглих вам людей. Ви розводите крамолу! Як вас, до речі, звати?
— Наполеон Фішер, — сказав механік.
Дідеріх остовпів.
— Нап… Іще чого! Ви соціал-демократ?
— Авжеж.
— Я так і думав. Ви звільнені.
Він звернувся до робітників:
— Запам’ятайте це! — І, різко обернувшися, вийшов з приміщення. На подвір’ї його наздогнав Сетбір.
— Молодий господарю! — Він був дуже схвильований і не хотів говорити, поки вони не замкнули за собою дверей контори. — Молодий господарю, — сказав бухгалтер, — звільнити його неможливо, він член спілки.
— Саме тому я й хочу викинути його, — відповів Дідеріх.
Сетбір пояснив йому, що цього не можна робити, бо тоді всі кинуть роботу. Дідеріх не міг цього зрозуміти. Хіба вони всі належать до спілки? Ні. В чому ж тоді справа? Сетбір пояснив: вони бояться «червоних»; навіть на старих робітників покластися не можна.
— Я їх всіх викину! — вигукнув Дідеріх. — З чадами й домочадцями, з бебехами й манаттям!
— Та чи зможемо ми дістати інших, — сказав Сетбір, злегка посміхнувшися, подивився з-під зеленого козирка на розгніваного молодого господаря, який бігав по кімнаті і натручувався на меблі. Дідеріх кричав:
— Господар я на своїй фабриці чи ні? Я б хотів бачити…
Сетбір дав йому накричатися, а потім сказав:
— Пане докторе, вам не доведеться розмовляти з Фішером, він не піде від нас, він знає, що це завдало б нам дуже багато прикростей.
Дідеріх ще раз став дибки.
— Он як! Значить, мені не доведеться просити його, щоб він зласкавився і залишився? Цей пан Наполеон! Мені не доведеться запрошувати його в неділю на обід? Це була б для мене надто велика честь!
Кров ударила йому в голову, кімната здавалася йому тісною, він розчинив двері. Механік саме проходив поблизу. Дідеріх подивився йому вслід, ненависть загострила його здатність сприймати — він помітив одночасно і криві, худі ноги цього чоловіка, і його кощаві плечі з надміру довгими руками, а коли механік заговорив з робітниками, то він побачив, як рухалися під ріденькою чорною борідкою його міцні щелепи. Як ненавидів Дідеріх цей рот і ці вузлуваті руки! Чорнобородий вже давно пройшов далі, а Дідеріх досі ще відчував його запах.