Вірнопідданий
Шрифт:
— Ми живемо в суворий час, — поважно оголосив Дідеріх.
— Не такий суворий, як застиглий… Я не певен того, що люди, котрі жили під час Тридцятилітньої війни, вірили в незмінність своїх, теж не надто легких, умов. І я переконаний, що ті, кого гнобила сваволя епохи рококо, вважали, що цю сваволю можна подолати, інакше вони не здійснили б революції. Де на полях історії, по яких нам ще дозволено блукати думками, ви знайдете добу, яка оголосила б себе беззмінною і чванилася б перед вічністю своєю жалюгідною обмеженістю? Добу, яка неславила б кожного, хто не зовсім розчинився в ній? Не додержуватися націоналістичних
Дідеріх аж схлюпнув своє шампанське, так швидко він обернувся. Невже сюди вдерся Наполеон Фішер із своїми однодумцями?.. Бук беззвучно і сердечно засміявся.
— Не хвилюйтесь, я кажу тільки про безмовних людей на стінах. Чому вони здаються такими веселими? Що дає їм право на уквітчані доріжки, легку ходу і гармонію? Ах, друзі мої! — І Бук підніс свій келих над танцюючими парами. — Ви, друзі людства і світлого майбутнього, великодушні і незнайомі з похмурим егоїзмом клану націоналістів, ви, душі, які обіймаєте світ, поверніться! Навіть у нашому середовищі є ще такі, які на вас чекають!
Він вихилив келих. Дідеріх із зневагою зауважив, що Бук плаче. А втім, Букове лице відразу ж набрало хитрого виразу.
— Але ви, сучасники, ви, звичайно, не знаєте, що за бант на грудях у старого бургомістра, який так привітно усміхається там, серед урядовців і пастушок. Барви зблякли; ви, певно, думаєте, що це ваші кольори? Ні, це французький трикольоровий прапор. Він був новий тоді, і це не був прапор однієї країни, а прапор світанку для всіх. Носити його кольори — було ознакою найкращого напрямку думок; це було, як сказали б ви, цілком лояльно. За ваше здоров’я!.
Але Дідеріх крадькома відсунув свого стільця і раз у раз оглядався навколо, чи не чує їх хто-небудь.
— Ви п’яні, — пробурмотів він; і, щоб урятувати становище, крикнув: — Пане Розе! Ще пляшку! — Потім солідно випростався. — Ви наче забули, що з того часу у нас був Бісмарк.
— І не тільки у нас, — сказав Бук. — Всю Європу загнали в цей націоналістичний глухий кут. Припустімо, що цього не можна було уникнути. Ширші простори відкриються тільки пізніше… Та чи йшли ви за вашим Бісмарком, поки він мав рацію? Він тягнув вас силоміць, ви були не в злагоді з ним. А тепер, коли ви мали б піти далі за нього, ви досі ще чіпляєтеся за його безсилу тінь! Бо обмін речовин у ваших націоналістів відбувається безнадійно повільно. Поки ви зрозумієте, що перед вами велика людина, вона вже перестає бути великою.
— Ви взнаєте її! — пообіцяв Дідеріх. — Кров і залізо — ось найдійовіший засіб! Влада вища за право! — Він весь почервонів, проголошуючи ці догми.
Але й Бук розпалився.
— Влада! Владу не можна вічно носити на багнеті, як ковбасу на рожні. Єдина реальна влада в наш час — це мир! Що ж, грайте комедію сили! Вихваляйтеся перед вигаданими ворогами, зовнішніми і внутрішніми! На щастя, вам не судилося діяти!
— Не судилося діяти? — Дідеріх сопів, наче роздмухував вогонь. — Його величність сказав: «Краще хай загинуть усі наші вісімнадцять армійських корпусів і сорок два мільйони жителів…»
— «Бо там, де німецький орел…» — вигукнув з раптовим піднесенням Бук, і ще несамовитіше: — «Геть парламентські
Дідеріх не поступався перед ним.
— «Ви покликані насамперед захищати мене від зовнішнього і внутрішнього ворога!»
— «Охороняти від орди зрадників!» — кричав Бук. — Банда людей…»
— «…негідних носити ім’я німців!» — підхопив Дідеріх.
І обидва в один голос:
— «Стріляти і рідних, і братів!»
Партнери по танцях, які підживлялися в буфеті, почали прислухатися до їхнього крику; вони поприводили своїх дам, щоб показати їм видовище буйного упою. Навіть гравці в карти заглядали до буфету; і всі дивувалися з Дідеріха та його спільника по чарці, які, хитаючись на своїх стільцях і чіпляючись за стола, з осоловілими очима і вишкіреними зубами кидали один одному в лице владні слова:
— «…ворога, і це мій ворог!»
— «В країні є лише один володар, іншого я не допущу!»
— «Я можу бути вельми суворим!»
Голоси уривалися.
— «Фальшива гуманність!»
— «Ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини…»
— «…треба викорчувати до останнього пня!»
Пляшка полетіла в стіну.
— «Знищу!»
— «Порох Німеччини!.. Від ніг своїх!.. Славні дні!»
Крізь юрбу глядачів промайнув хтось із зав’язаними очима: Густа Даймхен, яка мала таким чином знайти собі кавалера. Вона намацала Дідеріхову спину і хотіла його підняти з місця. Він опирався і грізно повторяв:
— «Славні дні!»
Вона зірвала хустку, з острахом глянула на нього і кинулася шукати його сестер. Бук також зрозумів, що час іти звідси. Він непомітно підтримував друга, але не міг перешкодити Дідеріхові, котрий владно випростався, ще раз, хоч з осовілим поглядом, без блиску, обернутися біля дверей до танцюючої юрби, яка вилупила на нього очі.
— Знищу!
Після цього його звели вниз і посадовили до карети.
Коли він опівдні з сильним болем голови зайшов до їдальні, він дуже здивувався, що Еммі з обуренням підвелася і вийшла. Але досить було Магді обережно натякнути йому, і він зразу збагнув, у чому справа.
— Невже я це дозволив собі? Авжеж, я визнаю, там були дами. Є різні способи показати себе справжнім німцем; за приявності дам цей спосіб непридатний. У таких випадках слід, звичайно, уладнати справу найчеснішим і найкоректнішим чином.
Хоч він ледве міг підняти голову, йому було ясно, що треба зробити. Поки ходили по двокінну виїзну карету, він одягнув сюртука, білу краватку і циліндра; потім передав кучерові складеного Магдою списка і поїхав. Усюди він запитував господиню; багатьох одривав від обіду; і, ледве впізнаючи, хто сидить перед ним, чи то пані Гарніш, чи то пані Даймхен, чи то пані Тіц, хрипким з похмілля голосом говорив:
— Я визнаю… Як щирий німець, за приявності дам… Найчеснішим і найкоректнішим чином…
О пів на другу він повернувся і, зітхаючи, сів за обід.
— Справу я владнав.
Післяобідні години Дідеріх присвятив важкому завданню. Він запросив до себе нагору Наполеона Фішера.
— Пане Фішере, — сказав він, пропонуючи йому стільця, — я приймаю вас тут, а не в конторі, бо Сетбіра наші справи не обходять. Мова йде про політику.
Наполеон Фішер кивнув головою, начебто знав це наперед.