Вірнопідданий
Шрифт:
У вітальні він застав Еммі і Магду в цілковитій самотності; вони гортали сторінки якогось розкішного видання. Гості вже розійшлися і пані фон Вульков також покинула сестер Геслінг, бо їй треба було причепуритися для вечора у полковниці фон Гаффке.
— Моя розмова з президентом завершилася цілком задовільно для обох сторін, — заявив Дідеріх; а вже на вулиці додав: — Тут лише й починаєш розуміти, що воно значить, коли переговори провадять двоє лояльних людей. В нинішньому діловому
Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.
— Якщо я дам тобі грошей, — сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. — У лейтенанта фон Бріцена, здається, є сестри? — зауважив він. — Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення для нас на наступний вечір у полковниці. — По той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. — Я добре знаю, — сказав він, — оглядатися непристойно, але ж військовий мундир — це найвище в житті, він притягує, як магніт.
Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню — продати будинок — він міг, протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…
Стояли морози. У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.
— Я, нарешті, наважив, — заявив Бук. — Я йду на сцену.
— А ваша кар’єра? Ваш шлюб?
— Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там менше грають комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.
— Ну, це нерозважно! — відповів Дідеріх.
Одначе Бук не жартував.
— Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї, я не можу її далі компрометувати.
Дідеріх скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.
— Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? — суворо зауважив він. — Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.
Бук погодився з цим.
— Для справді сучасної людини, з широким розмахом, — значуще сказав він, — повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».
— При чому тут «Лоенгрін»?
Бук не відповів; вони вже підійшли до Саксонських воріт, і він почав нервувати.
— Ви зайдете зі мною? — спитав він.
— Куди?
— Сюди, на Швейніхенштрасе, 77. Я ж повинен їй це сказати, ви, мабуть,
Тут Дідеріх свиснув крізь зуби.
— Ну, знаєте… Ви ще їй нічого не сказали? Ви спочатку роздзвонюєте це по всьому місту? Справа ваша, мій любий, але мене ви не вплутуйте, я не звик повідомляти чужих наречених про те, що молоді зрікаються їх.
— Зробіть цього разу виняток, — попросив Бук. — У житті я не терплю сцен.
— У мене є принципи, — сказав Дідеріх.
Бук пішов на поступки:
— Вам не треба буде нічого говорити; ви тільки в німій ролі будете подавати мені моральну підтримку.
— Моральну? — спитав Дідеріх.
— Як речник, сказати б, фатальної плітки.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я жартую. От ми й прийшли, ходімте.
І Дідеріх, збентежений останніми Буковими словами, мовчки пішов слідом за ним.
Пані Даймхен не було вдома, а Густа змусила на себе чекати. Бук пішов по неї. Нарешті Густа ввійшла, але сама.
— Хіба Вольфганга з вами не було? — спитала вона.
Бук утік!
— Цього я не розумію, — сказав Дідеріх. — Адже він мав сказати вам щось дуже важливе.
Густа зашарілася. Дідеріх попрямував до дверей.
— Тоді дозвольте й мені попрощатися.
— А чого йому треба було? — допитувалася вона. — З ним не так часто буває, щоб він чогось хотів. І навіщо він привів вас із собою?
— Це й для мене загадка. Я навіть мушу сказати, що рішуче засуджую його; такі справи полагоджуються без свідків. В усякому разі, це не моя провина. Прощайте.
Але чим більше він ніяковів, тим настирливіша ставала вона.
— Я зовсім не бажаю, — нарешті проговорив він, — щоб на мене оскома напала, коли хтось кислиці поїв, та ще й тоді, як він тікає і ухиляється від виконання своїх безпосередніх обов’язків.
Широко розплющені Густині очі стежили за кожним словом, яке виходило з Дідеріхового рота. Коли він вимовив останнє, вона якусь хвилину постояла нерухомо, потім затулила обличчя руками. Вона плакала — було видно, як щоки її набрякали, а між пальців текли сльози. У неї не було носовичка; Дідеріх дав їй свого, збентежений її горем.
— Зрештою, — сказав він, — ви не дуже багато й утратили.
Але Густа розгнівалася:
— І це кажете ви! Якраз ви завжди нацьковували всіх на нього! Що він послав саме вас, здається мені більше ніж дивним.
— Що ви хочете цим сказати? — у свою чергу обурився Дідеріх. — Ви мали знати не гірше від мене, шановна панно Даймхен, чого можна було сподіватись од вашого нареченого. Бо якщо у когось погляди гнилі, значить, і сам він прогнив.
І у відповідь на її глузливий погляд він суворо сказав: