Вірнопідданий
Шрифт:
— Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!
Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: «Ночі дихання солодко думку туманить», як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: «Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!» Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. «Ти така ж дурна, як Ельза», — заявив
Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.
Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і «німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ»: браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. «Всі сумнівалися в мені», — він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім’я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.
Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був — протягом трьох днів — третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.
— Такі наслідки, — зауважив Дідеріх, подаючи Густі пальто.
Всі ці катастрофи, які були нічим іншим, як виявом суті влади, піднесли його і глибоко задовольнили.
— Наслідки чого? — спитала Густа, схильна заперечувати. Вона тільки хоче знати, хто він. Це її право, тут нема нічого непристойного.
— Це треба глибше розуміти, — суворо пояснив їй Дідеріх. — Історія з Граалем означає, що монарх відповідає тільки перед богом і власним сумлінням. Ну, а ми — перед ним. Якщо справа торкнеться інтересів його величності, що б ти не робила, я не скажу ані слова, а в тому разі, коли… — І він рухом дав зрозуміти, що якби перед ним стояла та сама дилема, він також, не вагаючись, офірував би Густою.
Густа обурилася:
— Це ж розбій! Щоб я гинула тільки тому, що Лоенгрін — безтемпераментний осел? Навіть шлюбної ночі Ельза не відчула його! — І Густа зморщила носика, як тоді, виходячи з «кутка кохання», де також нічого не сталося!
Дорогою додому молодий і наречена помирилися.
— Ось мистецтво, яке нам потрібне! — вигукував Дідеріх. — Справжнє німецьке мистецтво!
Бо тут, у словах і в музиці, були, здавалося йому, задоволені всі вимоги націоналізму. Протест був різнозначний злочинові, існуюче, управнене пишно шанувалося, благородне походження і влада з божої ласки цінувалися над усе, а народ — хор, вічно застукуваний подіями зненацька, — охоче бився проти ворогів своїх монархів. Войовниче тло і містичні візерунки — і перше, і друге було витримане. Приємно також було, що в цьому творі мужчина був красивіший за жінку і викликав до себе більшу любов, ніж вона. «Як бачу красеня мужчину, то серце тьохкає моє», — співали чоловіки разом з королем. І музика, із свого боку, була сповнена мужньої краси, була героїчна, при всій
— І театр також моя зброя. Хіба що тільки процес про образу його величності так само збудив громадян від сну. Я загнав Лауера до в’язниці, але перед тим, хто написав Лоенгріна, я скидаю капелюха.
Він запропонував послати телеграму солідарності Вагнерові. Густа пояснила йому, що це, на жаль, уже неможливо. Злетівши думками так високо, Дідеріх заразом висловився й про мистецтво взагалі.
— Для мистецтва теж існує табель про ранги. Найвище з мистецтв — це музика, тому вона є німецьким мистецтвом. Потім іде драма.
— Чому? — спитала Густа.
— Тому, що часом її можна покласти на музику, і тому, що її не треба читати, і взагалі.
А що йде потім?
— Звичайно, портретний живопис — через портрети кайзера. Все інше не має значення.
А роман?
— Це не мистецтво. Принаймні, дякувати богові, не німецьке: сама назва свідчить про це.
А потім настав день весілля. Обоє квапилися: Густа через плітки, Дідеріх — з міркувань політики. Для більшого ефекту вирішили, щоб Магда і Кінаст вінчалися того самого дня. Кінаст приїхав і Дідеріх зрідка поглядав на нього з тривогою: Кінаст зголив бороду, кінчики вусів підкручував до самих очей і вже так само блискав очима. Під час переговорів про Магдину частку в прибутках він виявляв загрозливу діловитість. Дідеріх, стурбований наслідком справи і твердо поклавши спевнити до кінця свій обов’язок перед самим собою, тепер часто заглиблювався в торговельні книги… Навіть уранці перед своїм шлюбом, уже одягнений у фрак, він сидів у конторі; в цей час йому подали візитну картку: «Карнауке, поручик у відставці».
— Що йому треба, Сетбіре?
Старий бухгалтер теж не знав.
— Ну, все одно. Я не можу не прийняти офіцера.
І Дідеріх сам пішов до дверей.
Але біля дверей він зустрівся з незвичайно виструнченим чоловіком у зеленому, щільно застебнутому біля коміра літньому пальті, з якого стікала вода. Під його гостроносими лакованими черевиками відразу ж утворилася калюжа; із зеленого капелюшка, що його він, як це не дивно, не скинув, дзюркотіла вода.
— Насамперед треба обсушитися, — заявив він і, не чекаючи на Дідеріхову згоду, попрямував до грубки. Примостившися, він гугняво сказав:
— Продаєте, га? Заплутались, га?
Дідеріх не зразу збагнув; потім кинув тривожний погляд на Сетбіра. Старий вже знову взявся за листа.
— Пан поручик, мабуть, помилився номером будинку, — обережно зауважив Дідеріх, але це не допомогло.
— Дурниці! Знаю точно. Прошу без церемоній. Наказ згори. Прикусити язика і продати, інакше — хай змилостивиться бог!
Така манера вести розмову була надто дивна. Дідеріх швидко зрозумів, що незвичайно пряма постава цього чоловіка, незважаючи на його військове минуле, була так само неприродна, як і його посоловілі очі. Тієї ж миті, як Дідеріх переконався в цьому, чоловік скинув з голови свого зеленого капелюха і вилив воду з нього Дідеріхові на маніжку. Останній спробував був протестувати, але чоловік надзвичайно на це образився.
— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.
При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як вивести поручика з кімнати.
— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому, а Сетбірові: — Він п’яний до нестями, треба його якось позбутися.
Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.
Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.