Вірнопідданий
Шрифт:
Після того, як політичну платформу було вироблено на здоровій основі особистих інтересів, можна було з чистим сумлінням віддатися тому запалові, що його, як пояснив пастор Цілліх, дарує сам бог, — то ж усі попрямували до погрібця.
На світанку, коли всі четверо поверталися додому, на мурах між білими відозвами Гейтейфеля і червоними — Наполеона Фішера вже красувалися плакати в чорно-біло-червоній рамці, що рекомендували майора Кунце як кандидата «партії кайзера». Дідеріх, наскільки це було йому під силу, твердо став перед одним з них і енергійним тенором прочитав:
— «В нині розпущеному рейхстагу банда людей, які не знають батьківщини, наважилася відмовити нашому блискучому кайзерові в коштах, потрібних йому для звеличення імперії…
Кюнхен, Цілліх і Кунце скріпляли кожне слово криками. Кілька робітників, які йшли на фабрику, з подивом зупинилися, то ж Дідеріх обернувся і взявся витлумачувати їм націоналістичний маніфест.
— Робітники! — вигукнув він. — Ви навіть не знаєте, яке вам випало щастя, що ви німці. Весь світ нам заздрить на нашого кайзера, зовсім недавно я мав нагоду особисто переконатися в цьому за кордоном!
Тут Кюнхен заграв кулаками туш на дошці для об’яв, і всі четверо закричали «слава», а робітники мовчки дивилися на них.
— Хочете, щоб ваш кайзер подарував вам колонії? — спитав їх Дідеріх. — От бачите. Тоді, будь ласка, нагостріть йому меч! Тому я і вимахаю: голосуйте не за соціал-демократів, які не знають батьківщини, а тільки виключно за кайзерового кандидата, пана майора Кунце, — інакше я не поручуся вам за наше місце серед інших держав, і ви ще доживете до того, що в кожну виплату будете приносити додому на двадцять марок менше!
Тут робітники мовчки перезирнулися і пішли далі.
«Партія кайзера» не гаяла часу. Кунце сам, насилу пересуваючи хворі ноги, виступив у Товаристві воїнів.
— Хай це бидло не тішить себе надією, — заявив він, — що й надалі буде належати до вільних професійних спілок! Ми виб’ємо з нього й вільнодумство! Віднині ми заговоримо іншим тоном!
Пастор Цілліх пообіцяв ужити таких самих заходів у християнських спілках, а Кюнхен уже заздалегідь мріяв про ентузіазм своїх учнів, які гнатимуть на велосипедах по місту і тягтимуть виборців до урн.
Але все ж найбільш невсипуще почуття обов’язку жило в Дідеріхових грудях. Він не знав відпочинку: коли Густа, яка вже була в ліжку, зустріла його докорами, він, блиснувши на неї очима, відповів:
— Мій монарх ударив об меча, а коли мій монарх ударяє об меча, для мене більше не існує подружніх обов’язків. Зрозуміла?
У відповідь на це Густа різко відвернулась і як башту підняла між собою і нечемним чоловіком перину, сховавши свої солідні принади. Дідеріх затамував готовий закрастися в душу жаль і, не гаючи часу, взявся складати відозву, яка застерігала від вільнодумного притулку для немовлят. «Нецігська газета» вмістила її, хоч два дні тому палко рекомендувала цей притулок у статейці пера доктора Гейтейфеля. Бо, як було зазначено в приписці редактора Нотгрошена, орган освіченої буржуазії вважав за свій обов’язок щодо передплатників випробовувати кожну нову ідею спробним каменем культурного сумління. А Дідеріх зробив це найнищівніше. Для кого, самою природою речей, призначався насамперед такий притулок? Для позашлюбних дітей. Отже, до чого він заохочує? До розпусти. Чи потрібне нам це? Аж ніяк, «бо ми, дякувати богові, не перебуваємо в сумному становищі французів, які вимирають унаслідок своєї демократичної розбещеності. Хай вони видають премії за позашлюбних дітей, бо інакше у них не буде солдатів. Ми не розкладаємося. Приріст населення в нашій країні забезпечує нам невичерпні резерви. Ми сіль землі!» І Дідеріх порахував передплатникам «Нецігської газети», через який час населення країни становитиме сто мільйонів і скільки, в найгіршому разі, залишилося чекати, поки вся земля стане німецькою.
На думку виборчого комітету націоналістів, цих заходів було досить для підготовки до перших виборчих зборів «партії кайзера». Збори відбулись у Кляпша, який оздобив своє приміщення в патріотичному дусі. В ялинових вінках сяяли транспаранти: «Монарша воля — найвищий
Тим часом Кунце затинався, виголошуючи свою кандидатську промову. Його насуплені брови не могли омилити Дідеріха: майор почувався непевно і у виборчій боротьбі бентежився більше, ніж колись у справжній битві. Він сказав:
— Панове, армія — це єдина підвалина.
Тоді хтось із компанії Гейтейфеля крикнув:
— Але й вона трухлява!
Кунце зразу ж зніяковів і додав:
— Та хто оплачує армію? Буржуазія.
На що компанія Гейтейфеля крикнула «браво». Збитий з пантелику цим вигуком, Кунце заявив:
— Тому ми всі — підвалина, цього ми можемо вимагати, і горе, монархові…
— Цілком слушно! — відповіли вільнодумні голоси, і правовірні патріоти підтримали їх. Майор витер піт з чола: проти волі його промова набирала такого характеру, начебто він виголошував її на зборах лібералів. Дідеріх смикнув його ззаду за полу, заклинаючи якомога швидше кінчати, але Кунце марно силкувався зробити це: він не знаходив переходу до виборчого гасла «партії кайзера». Нарешті йому урвався терпець, він густо почервонів і з несподіваною люттю гукнув:
— Викорчовувати до останнього пня! Слава!
Товариство воїнів нагородило його громом оплесків. Біля столиків, де не кричали «слава», поквапливо з’являлися, на Дідеріхів знак, пан Кляпш або панна Кляпш.
Слова відразу ж попросив доктор Гейтейфель. Але Готліб Горнунг випередив його. Сам Дідеріх вважав за краще залишатися на задньому плані, за димовою завісою президії. Він пообіцяв Горнунгові десять марок, а за станом своїх фінансів Горнунг не міг відмовитися від них. Скрегочучи зубами, він підійшов до краю трибуни і доповнив промову вельмишановного пана майора в тому розумінні, що армія, для якої ми всі готові на перші-ліпші жертви, це наша підпора проти брудних хвиль демократії.
— Демократія — світогляд недоуків, — заявив аптекар. — Наука вже переступила через неї.
— Дуже слушно! — крикнув хтось. Це був фармацевт, який пропонував вступити з ним до спілки.
— Пани і холопи існуватимуть завжди, — ухвалив Готліб Горнунг, — бо так воно є і в природі. І це єдино правильний порядок: кожен повинен мати кого-небудь над собою, кого він боїться, і кого-небудь під собою, хто боїться його. Інакше кожен буде собі уявляти, що він ні від кого не залежить і що всі рівні! Бідний той народ, чиї успадковані поважні традиції розчиняються в демократичній мішанині, і перевагу дістає розкладницька ідея про цінність людської особи. — Тут Готліб Горнунг схрестив руки і витяг шию. — Я, — вигукнув він, — член високоаристократичної корпорації, який з радістю пролив кров за честь її прапора, ніколи не погоджуся продавати зубні щітки.