Вірнопідданий

Манн Генрих

Вони під’їздили до готелю, і Дідеріх випростався. Завдяки його поставі вони дістали покій на другому поверсі.

Та вже перше проміння сонця знову застало Дідеріха на вулиці. «Його величність прокидається рано», — сказав він Густі, яка у відповідь лише хрюкнула в подушку, А втім, вона тільки перешкодила б йому спевнити свій замір. 3 планом Рима в руках дістався він до Квіріналу і став там. Тихий майдан золотився під скісним промінням сонця, в безхмарному небі яскраво і поважно височів палац, а напроти — Дідеріх, чекаючи на кайзера, з орденом корони четвертого ступеня на випнутих грудях. Знизу з міста протупотіло на сходах стадо кіз і зникло за фонтаном та велетенськими статуями приборкувачів коней. Дідеріх не обернувся. Минули дві години, з-за будки вийшов вартовий, в одному з двох порталів заворушився швейцар, і двері відчинялися, впускаючи або випускаючи відвідувачів. Дідеріх занепокоївся. Підійшов ближче до фасаду і почав повільно ходити туди й сюди, напружено заглядаючи всередину. Коли він пройшов утретє, швейцар нерішуче підніс руку до капелюха. Дідеріх зупинився і відповів на уклін, після чого швейцар набрав конфіденціального вигляду. «Все гаразд», — сказав він, прикриваючи рота рукою; і Дідеріх вислухав повідомлення з виразом розуміння на обличчі. Йому здавалося цілком

природним, що йому доповідають про добре здоров’я його кайзера. На свої запитання, коли кайзер виїде і куди, він дуже легко дістав відповіді. Швейцар сам здогадався, що Дідеріхові, щоб супроводити його величність, потрібний буде екіпаж, і послав по візника. Тим часом зібралася купка цікавих, і швейцар відступив убік; позаду форейтора, відкритому екіпажі, блискаючи каскою з орлом, з'явився русявий володар Півночі; Дідеріхів капелюх зразу ж злетів угору, Дідеріх, ніби з пістолета вистрілив, закричав по-італійському: «Хай живе кайзер!» І купка людей охоче підхопила… А Дідеріх — одним стрибком у дрожку, що на нього чекала, і вперед, за ним, підганяючи кучера хрипким криком і піднятими над його головою чайовими. І що ж: Дідеріхова дрожка вже зупинилась, а найвищий екіпаж ще тільки під’їздив. Коли кайзер вийшов, на нього знов чекала купка людей, і знов Дідеріх кричав по-італійському… Стояти на варті перед будинком, де перебував його кайзер! Груди вперед і блискаючий погляд супроти кожного, хто насмілиться підійти! За десять хвилин гурт побільшився, екіпаж виїхав з воріт; Дідеріх: «Хай живе кайзер!» — і під одвітні вигуки слухняної купки знову дикі перегони, назад до Квіріналу. На варті. Кайзер у ківері. Купка. Нова ціль, нове повернення, новий мундир, і знову Дідеріх, і знову тріумфальна зустріч. Так тривало протягом усього ранку, і ніколи ще Дідеріх не жив щасливішим життям. Його друг, швейцар, сумлінно повідомляв його про те, куди їдуть. Траплялося також, що якийсь чиновник рапортував йому, віддаючи честь, і Дідеріх поблажливо вислухував його; а інший просив інструкцій, і Дідеріх давав їх у непевній формі, але наказовим тоном. Сонце зносилося все вище й вище; перед розпеченими мармуровими плитами фасадів, за якими його кайзер провадив розмови світового значення, Дідеріх стійко терпів спеку і спрагу. Але хоч яку витримку він виявляв, йому все ж таки здавалося, що живіт його під вагою полуденної спеки опускається аж до самого бруку, а на грудях плавиться орден корони четвертого ступеня… Фірман, який все частіше заглядав до ближчого шинку, пройнявся нарешті захватом від героїчної сумлінності німця і приніс йому вина. З новим вогнем у крові пустилися вони обидва в чергові перегони, бо кайзерові скакуни гнали щодуху. Щоб випередити їх, треба було летіти по провулках, схожих на канали, примушуючи рідких перехожих злякано тулитися до мурів; або ж доводилося сходити з дрожки і стрімголов бігти сходами. Але потім Дідеріх своєчасно займав своє місце на чолі купки, був приявний при виході з екіпажа сьомого мундира і кричав. І тоді кайзер обертався і всміхався. Він пізнавав його знову, свого вірнопідданого! Того, який кричав, того, який завжди був на місці, як вірний посіпака. Дідеріх, окрилений найвищою увагою, блискав очима на юрбу людей, на обличчях котрих відбивалася доброзичливість.

Лише по швейцаровім запевненні, що його величність сів за трапезу, Дідеріх дозволив собі згадати про Густу.

— На кого ти схожий — вигукнула вона, побачивши його, і відступила до стінки. Він був червоний, як помідор, і весь розм’як, а погляд його був світлий і дикий, як погляд старонімецького воїна під час завойовницького походу на латинську землю.

— Це великий день для справи націоналізму, — значуще заявив він. — Його величність і я — ми здобуваємо моральні перемоги!

Яка у нього була постава! Густа забула про свій переляк і докуку від довгого чекання, підійшла до чоловіка, укохано простягаючи руки, і покірно обвинулася навколо нього.

Але Дідеріх ледве дозволив собі короткий перепочинок, щоб поїсти. Він знав, що після обіду його величність відпочиває, — значить, треба стати на варту під його вікнами і не відходити ані на крок. Він не відходив, і наслідки показали, наскільки він мав рацію. Він не простояв ще й двох годин на своєму посту проти порталу, як помітив, що якийсь підозрілий суб’єкт, скориставшися з короткочасної відсутності швейцара, прослизнув до під’їзду і сховався за колоною, плекаючи, безперечно, в своїй темній засідці найзловмисніші наміри. Але Дідеріх був напоготові! З войовничим криком погнав він, як вихор, через майдан. Сполохані люди кинулися за ним, наспіла охорона, до порталу збіглися слуги — і всі захоплювалися Дідеріхом, який у жорстокій сутичці витягав когось із-за колони. Обидва так орудували кулаками, що навіть збройна охорона воліла краще триматися на віддалі. Раптом Дідеріхів супротивник, якому вдалося звільнити праву руку, змахнув якоюсь бляшанкою. Юрба на мить завмерла, а потім з виттям панічно ринула до виходу. «Бомба! Кидає!» Вже кинув!.. Чекаючи вибуху, найближчі вже полягали на землю; а Дідеріх з чимось білим на обличчі, плечах і грудях стояв і чхав. Дуже запахло м’ятою. Найвідважніші повернулись і обнюхували Дідеріха; солдат, на капелюсі якого гойдалося пір’я, торкнувся Дідеріха пальцем, змоченим слиною, і покуштував на смак. Дідеріх, очевидно, зрозумів, що той сказав юрбі і чому всі обличчя зразу ж набрали знову доброзичливого виразу: він уже сам не мав сумніву, що його обсипали зубним порошком. Незважаючи на це, він не спускав з ока небезпеки, якої кайзер уникнув, може, тільки завдяки його пильності. Зловмисник спробував був утекти: залізний Дідеріхів кулак передав його поліціянтам. Ці останні встановили, що невідомий — німець, і запропонували Дідеріхові допитати його. Він виконав це завдання з величезною гідністю, хоч був увесь обсипаний зубним порошком. Відповіді злочинця, який був — що характерно — художником, не мали політичного забарвлення, але своїм зухвальством і цинізмом ясно виявляли крамольні тенденції, внаслідок чого Дідеріх наполегливо радив його заарештувати. Поліціянти повели лиходія, не пропустивши нагоди віддати честь Дідеріхові, з якого його друг швейцар ледве встиг зчистити щіткою зубний порошок, — бо вже доповіли про вихід кайзера. Самовіддана Дідеріхова служба почалася знову.

Ця служба кидала його без перепочинку з місця на місце аж до самої ночі і, нарешті, привела до будинку німецького посольства, де його величність мав прийняття. Тривале перебування найвищої особи в посольстві дало Дідеріхові змогу піднести свій настрій в найближчому шинку. Він зліз на стільця перед дверима і звернувся до народу з промовою, перейнятою націоналістичним

духом, в якій пояснив пасивній юрбі переваги твердої руки і справжнього, не фіктивного монарха… Весь залитий червоним відблиском каганців, які палата перед будинком німецького посольства, Дідеріх, стоячи на стільці, широко роззявляв рота під перпендикулярно настовбурченими вусами, блискав очима і ціпенів, наче кам’яний, — і юрбі, очевидно, було цього досить, щоб розуміти його, бо вона раділа, плескала в долоні і кричала щоразу, коли Дідеріх виголошував славу кайзерові. Із поважністю, в якій відчувалася погроза, Дідеріх від імені свого кайзера і страшної моці свого кайзера приймав вияви захоплення з боку чужої країни, після чого зліз із свого стільця і знову припав до вина. Кілька земляків, не менше від нього збуджених, цокалися з ним і, за звичаєм рідної країни, пили, не відстаючи від нього. Один з них розгорнув вечірню газету з величезним портретом кайзера і прочитав замітку про пригоду в порталі Квіріналу, винуватцем якої був якийсь німець. Лише завдяки цілковитому самовладанню чиновника з кайзерової особистої охорони пощастило запобігти гіршому; портрет цього чиновника був уміщений поряд із заміткою. Дідеріх дуже легко пізнав у ньому себе. Хоч схожість була тільки загального характеру, а прізвище цілковито перекручене, — обриси обличчя і вуса були відтворені вірно. То ж Дідеріх побачив кайзера і себе на одному газетному аркуші, побачив кайзера і його вірнопідданого, виставлених на подив усьому світу. Це вже було занадто. З вогкими очима Дідеріх випростався і заспівав «Варту на Рейні». Вино, яке було таке дешеве, і ентузіазм, який невтомно підживлявся, призвели до того, що коли повідомили про від’їзд кайзера з посольства, Дідеріх уже втратив свою бездоганну поставу. Проте він зробив усе, що було йому під силу, щоб спевнити свій обов’язок. Плутаючи ногами, побіг з Капітолія, спіткнувся і покотився далі сходами. Унизу, на вулиці, спільники по чарці наздогнали його, він стояв, повернувши обличчя до муру… Світло смолоскипів і тупіт копит: кайзер! Усі, хитаючись, побігли за екіпажем. Дідеріх — ніяка витримка вже не допомогла йому — простягся, де стояв. Двоє з міської сторожі знайшли його; він сидів у калюжі, притулившися до стіни. Вони пізнали чиновника з особистої охорони німецького імператора і з глибокою тривогою схилилися над ним. Але зразу ж перезирнулись і зайшлися несамовитим реготом. Особистий чиновник, дякувати богові, не був мертвий, бо хропів, а калюжа, де він сидів, не була кров’ю.

Наступного вечора в театрі, на парадній виставі кайзер мав незвичайно поважний вигляд. Дідеріх помітив це, він сказав Густі:

— Тепер я знаю, для чого я витратив стільки грошей. Згадаєш моє слово, ми будемо свідками історичного моменту!

Передчуття не омилило його. В театрі з’явилися вечірні газети, і стало відомо, що кайзер від’їздить сьогодні ж уночі і що він розпустив свій рейхстаг. Дідеріх, такий же поважний, як і кайзер, пояснював усім, хто сидів близько, значення події. Крамольники не посоромилися відхилити військовий законопроект! Націоналісти підуть за свого кайзера в бій не на життя, а на смерть! Він сам уже найближчим поїздом виїде додому, запевняв він, на що йому відразу ж указали поїзд. Хто був невдоволений, так це Густа.

Нарешті ми вирвалися з Неціга, і, дякувати богові, грошей у, нас вистачає, можна собі це дозволити! А з чого ж це я два дні нудилася в готелі, а тепер мушу стрімголов повертатися назад тільки через…

У погляді, який вона кинула на кайзерову ложу, було таке обурення, що Дідеріх визнав за потрібне виявити величезну суворість. Густа теж підвищила голос, кругом шикали, а коли Дідеріх почав блискати очима і давати відсіч ворогам, вони запропонували йому задовго до відходу поїзда покинути залу разом з Густою.

— Порядних манер я в цієї наволочі не бачив! — голосно сопучи, заявив він на вулиці. — Взагалі, що тут гарного, хотів би я знати? Хіба що погода!.. Милуйся усім цим старим мотлохом, що на кожному кроці муляє очі! — накинувся він на Густу.

— Я ж милуюся, — жалібно сказала Густа, знову приборкана.

І потім вони, дотримуючись певної дистанції в часі, вирушили за кайзеровим поїздом. Густа, яка в поспіху забула свої щітки і губки, робила спроби вилізти на кожній станції. Щоб примусити її витерпіти тридцять шість годин, Дідеріх невтомно нагадував їй про справу націоналізму. Проте, коли вона, нарешті, опинилася в Нецігу, її першим клопотом були губки. І треба ж було їм приїхати в неділю! На щастя, хоч аптека була відчинена. Поки Дідеріх на вокзалі чекав багажу, Густа подалася до аптеки. Але вона дуже довго не поверталася звідти, і він пішов по неї.

Двері аптеки були напівввідчинені, троє підлітків заглядали туди й трусилися від сміху. Дідеріх подивився поверх їхніх голів і завмер від подиву: в аптеці, за прилавком, схрестивши руки і кидаючи похмурі погляди, ходив туди й сюди його старий друг і товариш по чарці Готліб Горнунг. Густа сама казала:

— Хотіла б я все ж таки знати, чи скоро я одержу зубну щітку.

Тоді Готліб Горнунг вийшов з-за прилавка, зупинився перед Густою, як і раніше, схрестивши руки, і кинув на неї похмурий погляд.

— Ви, напевне, вже з мого обличчя здогадалися, — тоном промовця почав він, — що я не маю ані можливості, ані бажання продати вам зубну щітку.

— Чому так? — спитала Густа й позадкувала. — Таж у вас їх тут повний ящик.

Готліб Горнунг посміхнувся, як Люцифер.

— Цей дядько там нагорі, — він закинув голову і вказав на стелю, за якою, очевидно, жив його принципал, — може торгувати тут чим він хоче. Мене це не обходить. Я провчився шість семестрів і належав до високоаристократичної корпорації не для того, щоб тепер стояти тут і продавати зубні щітки.

— А для чого ж ви тут? — спитала Густа, помітно сторопівши.

На це Горнунг громовим голосом велично відповів:

— Я тут для рецептури!

І Густа відчула себе остаточно переможеною; вона повернулася до виходу. Але коло дверей зупинилась і зробила останню спробу:

— З губками, певне, справа стоїть так само?

— Так само, — погодився Горнунг.

Очевидно, Густа тільки на це й чекала, щоб розгніватися не на жарт. Вона випнула груди і вже хотіла вибухнути обуренням, але тут саме наспів Дідеріх. Він визнав, що друг його цілком слушно поклав оберігати гідність «Нової Тевтонії» і високо тримати її прапора. Коли ж хтось потребує губки, він може взяти її сам, а гроші покласти на прилавок, — що Дідеріх тут-таки й зробив. Готліб Горнунг у цей час походжав осторонь і насвистував, ніби він був сам-один. Потім Дідеріх запитав, як досі йшлося його другові. На жаль, доля не всміхалася йому, бо Горнунг незмінно відмовлявся продавати губки і зубні щітки, отже, його звільнили вже з п’яти аптек. Проте він має твердий намір і надалі обстоювати свої погляди, ризикуючи втратити і своє теперішнє місце.