Вірнопідданий
Шрифт:
За весільним сніданком Дідеріх сидів мовчки; його думки явно були зайняті чимось іншим. Навіть їсти він часто забував і дивився кудись у простір. Лише поручикові Карнауке щастило привертати його увагу до себе. Щоправда, той старався, як міг; уже після супу виголосив тост за наречену, супроводжуючи його натяками, які, відповідно до кількості випитого вина, були ще не під силу присутнім. Але Дідеріха більше стривожили інші слова Карнауке, які той супроводив підморгуванням у його бік і які, на жаль, змусили замислитися й Кінаста. Момент, що на нього Дідеріх чекав із завмиранням серця, настав: Кінаст підвівся і попросив дозволу сказати йому два слова на самоті… Але тут поручик Карнауке гучно постукав об склянку і, виструнчений, схопився зі стільця. Банкет, уже досить
— Його величність… Нечувана ласка… Скромні заслуги, непохитна вірність…
Він уклонявся; коли Карнауке передавав йому хреста, він притулив руку до серця, заплющив очі і завмер, начебто перед ним стояв той інший, хто дарував. Під сонцем ласки Дідеріх відчував: ось вони, порятунок і перемога. Вульков спевняв угоду. Влада спевняла угоду з Дідеріхом! Орден корони четвертого ступеня блищав на його грудях, угода набирала чинності: пам’ятник Вільгельмові Великому і Гаузенфельд, гроші і слава!
Час був їхати. Кілька загальних фраз схвильованому і сторопілому Кінастові про чудове майбутнє, що на нього чекає, про велич, яку Дідеріх принесе йому і всій родині, — і Дідеріх з Густою зникли.
Вони зайняли купе першого класу. Дідеріх дав провідникові три марки і запнув фіранки. Його окрилена щастям енергія не терпіла зволікання. Густа аж ніяк не чекала такого темпераменту.
— Ти ж не такий, як Лоенгрін, — зауважила вона.
Але коли вже вона, схиляючися, заплющила очі, Дідеріх ще раз випростався. Непохитно стояв він перед нею з орденом, випинаючи груди і блискаючи очима.
— Перед тим, як ми приступимо до самої справи, — уривчасто сказав він, — згадаймо про його величність, нашого найласкавішого кайзера. Бо це має вищу мету: ми повинні бути гідними його величності, постачаючи йому добрих солдатів.
— О! — зітхнула Густа, блиском на його грудях піднесена до сяючих висот. — І це ти — Дідеріх?
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Доктор Геслінг з дружиною, що прибули з Неціга, мовчки дивилися одне на одного в ліфті цюріхського готелю; їх піднімали на четвертий поверх. Такий був наслідок погляду, швидко і обережно киненого на них управителем. Дідеріх слухняно заповнив бланк для запису приїжджих, і тільки після того, як обер-кельнер пішов, висловив обурення тутешніми порядками і Цюріхом взагалі. Воно ставало все голоснішим і кінець кінцем вилилося в ухвалу написати Бедекерові. Але тому що ця відплата здавалася не досить відчутною, його гнів обернувся на Густу: в усьому винен її капелюшок. Густа, із свого боку, звернула все на гогенцоллернський плащ Дідеріха. Снідати вони зійшли багряно-червоні. Коло дверей зупинились і важко задихали під поглядами гостей; Дідеріх у смокінгу, а Густа в капелюшку, на якому було все — і стрічки, і пір’я, і пряжки, і який, поза всяким сумнівом, давав право на номер у бельетажі. Знайомий обер-кельнер з тріумфом провів їх на місця.
З Цюріхом, а також і з готелем вони змирилися вже аж увечері. По-перше, покій на четвертому поверсі був хоч і не почесний, зате дешевий, і потім саме проти ліжок подружжя висіла одаліска майже в натуральну величину: смугляве тіло розкинулося на пишній подушці, руки закладені під голову, в чорних напівзаплющених очах — вогка млість. Посередині її перетинала рама, що дало подружжю привід до жартів. Наступного дня вони блукали з важкими повіками, гламали величезну кількість їжі і тільки питали одне, одного, що було б, якби одаліска була не перетята посередині, а показана вся цілком. Втомившись, вони спізнилися на поїзд і увечері, якомога раніше, повернулися до свого дешевого і непривітного номера. Не видно було кінця і краю такому життю. Але раптом Дідеріх, кліпаючи важкими повіками, прочитав у газеті, що кайзер перебуває в дорозі до Рима, де має намір відвідати італійського короля. Яка несподіванка, сну як не було. Моторно бігав він до портьє, в контору, до ліфта, і хоч як скаржилася Густа, що в неї голова йде обертом, а валізки вже були спаковані, Дідеріх уже випроваджував її з покою.
— Невже це потрібно? — скаржилася вона. — Тут такі ладні постелі!
Але Дідеріх лише кинув глузливий погляд на одаліску.
— Розважайтеся далі, моя шановна пані!
Від хвилювання він довго не міг заснути. Густа мирно хропіла у нього на плечі. А Дідеріх, швидко линучи крізь ніч, міркував про те, що по інших рейках, але з такою ж швидкістю і до тієї самої мети, летить сам кайзер. Кайзер і Дідеріх женуть наввипередки! Дідеріхові вже кілька разів у житті траплялося висловлювати думки, які містично збігалися з думками найяснішої особи, то ж можливо, що і цієї миті його величність знає про Дідеріха: знає, що його вірнопідданий жене поряд з ним через Альпи, щоб показати цим боягузам-римлянам, що таке вірність монархові. Він блискав очима на пасажирів, які спали навпроти, — маленькі людці, чорняві обличчя яких уві сні здавалися знеможеними. Вони дізнаються, що таке німецький богатирський дух!
Ранком у Мілані та опівдні у Флоренції пасажири сходили з поїзда, чого Дідеріх ніяк не міг збагнути. Він безуспішно намагався з’ясувати тим, котрі ще залишились, яка подія чекає на них у Римі. Двоє американців піддалися на його умовляння, і Дідеріх сказав радіючи:
— Ну ви, звичайно, також заздрите нам на такого кайзера!
Американці подивилися один на одного з німим запитанням, що так і зосталося без відповіді.
Перед Римом Дідеріхове збудження перейшло в бурхливе бажання діяльності. Із самовчителем італійської мови в руках він бігав за поїзною прислугою, намагаючись дізнатися, хто приїде раніше — його кайзер чи він. Густа перейнялася чоловіковим збудженням.
— Діделю! — вигукувала вона. — Нічого не пошкодую, кину мій дорожній серпанок, хай він пройде по ньому, і троянди з мого капелюшка я також кину йому під ноги!
— А якщо він тебе побачить і захопиться тобою? — спитав Дідеріх, гарячково всміхаючись.
Густині груди захвилювалися, вона заплющила очі. Дідеріх, важко дихаючи, силкувався розв’язати болісний конфлікт.
— Моя чоловіча честь для мене священна, я заявляю це раз назавжди. Але в даному разі… — І він закінчив скупим рухом.
Нарешті приїхали, але зовсім не так, як про це мріяло подружжя. У страшенній метушні пасажирів виправили з вокзалу і загнали на другий край широкого майдану та на прилеглі до нього вулиці, які зразу ж оточила поліція. Але Дідеріх у своєму нестримному захваті прорвався крізь усі перепони. Густу, яка з жахом простягала до нього руки, він покинув з усім ручним багажем і стрімголов кинувся вперед. Він був уже посередині майдану, двоє солдатів у капелюхах з пір’ям і розмаяними строкатими полами мундирів бігли за ним щодуху. Тієї ж миті кілька панів зійшло з перону, і незабаром прямо на Дідеріха покотився екіпаж. Дідеріх замахав капелюхом і заревів так, що пани в екіпажі урвали розмову. Той, хто сидів праворуч, висунувся, і вони подивились один одному у вічі — Дідеріх і його кайзер. Кайзер холодно і допитливо посміхнувся зморшками очей і трохи опустив зморшки коло рота. Дідеріх, вилупивши очі, пробіг деяку відстань поряд з екіпажем, все кричачи і махаючи капелюхом, і кілька секунд, в той час, як навколо плескала в долоні чужа юрба, вони були зовсім самі посеред порожнього майдану, під яскраво-блакитним небом — кайзер і його вірнопідданий.
Екіпаж, звернувши на прикрашену прапорами вулицю, зник з очей, вигуки «слава» замовкли вдалині, а Дідеріх звів дух і, заплющивши очі, надів капелюха.
Густа гарячково махала, йому рукою, а люди, які досі стояли навкруг, доброзичливо плескали йому. І солдати, які гналися за ним, тепер сміялись. Один з них був такий уважний, що навіть покликав візника. Від’їжджаючи, Дідеріх уклонявся юрбі.
— Вони як діти, — пояснив він дружині… — І безтурботні, як діти, — додав він і визнав: — У Берліні це так не минулося б… Я пригадую заворушення на Унтер ден Лінден. Що там робилося…