Вірнопідданий

Манн Генрих

«Нецігська газета» повідомила про «трагічне закінчення передвиборних зборів» і присвятила «високозаслуженому громадянинові Кюлеману» почесного некролога. Коли й сталися речі, які потребують роз’яснення, то на покійного, в усякому разі, не лягала пляма… Дальші події розгорнулися по тому, як Дідеріх і Наполеон Фішер поговорили віч-на-віч. Напередодні перебалотування відбулися збори «партії кайзера», на які були допущені й супротивники. Дідеріх виступив і полум’яними словами затаврував продажність демократії та її голову в Нецігу, назвати якого — обов’язок кожного монархіста, — проте він усе ж таки визнав за краще не називати його.

— Бо мої груди, панове, гордо здіймаються від свідомості того, що я роблю послугу нашому блискучому кайзерові, зриваючи машкару з його найнебезпечнішого

ворога і доводячим вам, що цей ворог так само думає лише про зиск. — Тут його пройняла думка, або йому пригадалося, він і сам не знав. — Його величність зволили мовити високі слова: «Мої африканські володіння за ордер на арешт Еугена Ріхтера!» Я ж, панове, віддаю до рук його величності найближчих друзів Еугена Ріхтера! — Він дав одшуміти бурхливим оплескам, потім трохи стишив голос. — І тому, панове, у мене є особливі підстави гадати, чого сподіваються від «партії кайзера» у високих, дуже високих колах. — Він схопився за кишеню, начебто в ній і цього разу лежали вирішальні дані; і раптом на весь голос: — Хто й тепер ще віддасть свій голос вільнодумним, той не вірнопідданий!

Збори були з цим згодні, і тому Наполеон Фішер, що був тут приявний, зробив спробу вказати на логічні наслідки такої точки зору. Дідеріх відразу втрутився.

— Виборці-націоналісти з прикрістю спевнять свій обов’язок і оберуть менше зло. Але я перший з обуренням відкидаю будь-яку змову з крамолою!

Він до того часу стукав кулаком по кафедрі, поки Наполеон Фішер не щез. А на доказ щирості Дідеріхового обурення в день перебалотування на шпальтах соціал-демократичного «Голосу народу» можна було прочитати, під іронічні вихватки на адресу самого Дідеріха, все, що він сказав про старого Бука, — тут уже ім’я було назване.

— Геслінг спіймався, тепер старий Бук запізве його до суду, — говорили виборці. Але багато хто відповідав:

— Це старий Бук спіймався, Геслінг багато дечого знає.

І вільнодумці, оскільки до них доходив голос розуму, вважали, що час стати обережнішими. Коли вже націоналісти, з якими, мабуть, жарти кепські, вважають, що треба голосувати за соціал-демократа… А якщо соціал-демократ пройде, то краще бути серед тих, які голосували за нього, бо інакше попадеш під бойкот робітників…

Все вирішилось о третій годині дня. На Кайзер-Вільгельмштрасе пролунали сигнали тривоги. Всі кинулися до вікон і дверей, щоб довідатися, де горить. Вулицею, в мундирах, марширували члени Товариства воїнів. Його прапор указував їм дорогу честі. Кюнхен, що командував походом, хвацько зсунув на потилицю каску і, викликаючи жах у глядачів, махав шаблею. Дідеріх ішов нога в ногу з усіма, тішачи себе певністю, що далі все відбуватиметься за командою, механічно. Треба лише крокувати, і старий Бук перетвориться в кисіль під розміреним кроком влади! На другому кінці вулиці новий прапор підхопили під горді вигуки «слава» і оглушливий рев оркестру. Колона, подовжена, що й оком не зглянеш, вірними синами батьківщини, які до неї вливалися, досягла Кляпшової пиварні. Тут вона розбилася на загони, і Кюнхен скомандував: «Вибирати!»

В передпокої уже чекав виборчий комітет, парадно вбраний, з пастором Цілліхом на чолі. Кюнхен войовничо скомандував: «Вперед, хлопці, до урн! Ми голосуємо за Фішера!» — після чого, під звуки сурм, воїни рушили з правого флангу на виборчу дільницю. За ними слідом пішла вся колона. У Кляпша, який не сподівався такого ентузіазму, вже не вистачало пива. Під кінець, коли справа націоналізму, здавалося, дала все, на що вона була здатна, прибув, зустрінутий вигуками «слава», бургомістр доктор Шеффельвейс. Він цілком відкрито взяв червоного бюлетеня, а проголосувавши, здавався радісно схвильованим.

— Нарешті! — сказав він, стискаючи Дідеріхові руку. — Сьогодні ми перемогли дракона!

— Ви, пане бургомістре? — безжально відповів Дідеріх. — Ви ще наполовину стирчите в його пащі. Коли б він, подихаючи, не захопив і вас із собою.

Доктор Шеффельвейс зблід, а в цей час залунало нове: «Слава! Вульков!..»

Понад п’ять тисяч голосів за Наполеона Фішера! Гейтейфель, який ледве набрав три тисячі, був зметений націоналістичною хвилею, і до рейхстагу вступив соціал-демократ. «Нецігська газета» констатувала

перемогу «партії кайзера», бо саме їй Неціг завдячує тим, що впала фортеця вільнодумства, — проте Нотгрошен цією заявою не викликав ані особливого задоволення, ані гучних заперечень. Доконаний факт усі вважали за природний, але малозначущий. Після передвиборної метушні час був знов подумати про зиск. Пам’ятник кайзерові Вільгельму, ще так недавно основний центр громадянської війни, нікого більше не хвилював. Старий Кюлеман відписав місту шістсот тисяч марок для загального добра — дуже пристойно! Притулок для немовлят чи пам’ятник кайзерові Вільгельму — це було так само байдуже, як питати у Готліба Горнунга губки чи зубної щітки. На вирішальному засіданні радників з’ясувалося, що соціал-демократи за пам’ятник, — ну й гаразд. Хтось запропонував зразу ж організувати комітет і просити урядового президента фон Вулькова перебрати на себе почесне голосування. Тут підвівся Гейтейфель, якого власна поразка все ж таки роздратувала, і висловив сумнів, чи урядовий президент, причетний до продажу певної ділянки, вважатиме за зручне розв’язувати питання про обрання місця, на якому повинен стояти пам’ятник. Приявні посміхалися і підморгували один одному; і Дідеріх, весь похоловши, чекав, що зараз вибухне скандал. Чекав мовчки, з таємною зловтіхою: як поведеться владі тепер, коли її хитають. Він і сам міг би сказати, чого хоче. Коли ж нічого не сталося, він підвівся і з поміркованим запалом висловив протест проти обмови, яку вже колись відкинув публічно. А супротивна сторона, навпаки, до цього часу анінайменшою мірою не спростувала закинених їй обвинувачень.

— Заспокойтеся, — відповів Гейтейфель. — На все свій час. Позов уже вчинений.

Це як-не-як викликало певне хвилювання. Щоправда, враження було послаблене, коли Гейтейфель змушений був визнати, що старий Бук притяг до відповідальності не радника, доктора Геслінга, а тільки «Голос народу». «Геслінг надто вже багато знає», — повторювали всі, і поряд з Вульковом, якому припало почесне головування, головою комітету по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму обрано Дідеріха. У магістраті ці постанови знайшли в особі бургомістра, доктора Шеффельвейса, палкого захисника і дістали схвалення, причому старого Бука на цьому засіданні не було. Коли він сам так байдуже дивиться на свою справу!.. Гейтейфель сказав:

— Навіщо ж йому милуватися з усього цього свинства, якому він не може завадити?

Але цим Гейтейфель тільки пошкодив самому собі. Старий Бук протягом короткого часу зазнав двох поразок, то ж усі передбачили, що третьою буде процес проти «Голосу народу». Свідчення, яке треба буде дати на суді, кожен заздалегідь підганяв до існуючого стану речей. Геслінг, звичайно, зайшов занадто далеко, говорили розсудливі люди. Старий Бук, якого всі знають з давніх-давен, не шахрай і не злодій. Зробити якусь необережність він ще, може, був здатний, особливо тепер, коли сплачує борги свого брата і сам уже загруз по вуха. Може, він і справді ходив з Коном до Клюзінга з приводу ділянки? Непогана справа — коли б тільки вона не випливла на світло денне! І чому це Кюлеман дав дуба саме тієї хвилини, коли йому треба було рятувати свого друга? Це дуже підозріло. Пан Тіц, комерційний директор «Нецігської газети», котрий був своєю людиною в Гаузенфельді, говорив одверто, що заступатися за людей, роль яких вочевидь скінчена, є злочином проти самого себе. Тіц зазначав також, що старий Клюзінг, який міг би одним словом покласти край усьому, вважав за краще мовчати. Він був хворий, тільки через нього розгляд справи довелося відкласти на непевний час.

Проте хвороба не завадила йому продати свою фабрику. Це була остання новина, в цьому й полягали ті вирішальні зміни у «великому підприємстві, яке має першорядне значення для господарського життя Неціга», зміни, про які туманно сповіщала «Нецігська газета». Клюзінг зав’язав стосунки з однією берлінською фірмою. Дідеріх на запитання, чому він тримається осторонь, показував листа, в якому Клюзінг пропонував йому, раніше, ніж будь-кому іншому, купити фабрику:

— І до того ж на винятково пожитних умовах, — додавав він. — На жаль, я зв’язаний з моїм шуряком в Ешзейлері, я навіть не знаю, чи не доведеться мені поїхати з Неціга.