Вітер у замкову шпарину

Кінг Стівен

— Бікс! — дзявкнув Юк і знову повернувся до північного заходу, здіймаючи пичку. Його оченята з золотистими обідцями захоплено дивилися на рухому колону хмар, що пливла Шляхом Променя.

4

— Чи бажаєте попоїсти? — запитав у них Бікс. — Харч у мене простий і скромний, одначе всім, що є, я радо з вами поділюся.

— Ми будемо дуже вдячні, — сказала Сюзанна і подивилася на трос, що діагоналлю перетинав річку. — Це ж у вас пором, правда?

— Ага, — кивнув Джейк. — Бікс мені сказав, що на тому

боці річки живуть люди. Не дуже близько, проте й не далеко. Він думає, що то фермери, які вирощують рис, але вони до річки не надто часто приходять.

Бікс ступив з великого плота на берег і зайшов у елінг. Едді дочекався, поки старий зашарудить усередині, нахилився до Джейка і тихо сказав:

— Він як, нормальний?

— Нормальний, — підтвердив Джейк. — Нам по дорозі, а він буде радий когось перевезти. Каже, роками вже нікого не возив.

— Не сумніваюся, — кивнув Едді.

Бікс вийшов, несучи плетений кошик, який одразу ж підхопив Роланд, щоб старий не поточився і не впав у воду. Незабаром вони вже всі сиділи у плетених кріслах, наминали брутерботи з начинкою з якоїсь рожевої риби. Риба була в’ялена і смачна.

— Їжте все, що на вас дивиться, — припрохував Бікс. — У річці повно бичків, вони нормальні. Мутантів я викидаю. Колись давно нам наказували викидати погану рибу на берег, щоб вона не розмножувалася, і до певної пори я так і робив, але тепер… — Він знизав плечима. — Живи й давай жити іншим, от що я вам скажу. Як людина, яка прожила досить довго, я вважаю, що маю право це казати.

— А скільки ж вам років? — поцікавився Джейк.

— Після того як мені виповнилося сто двадцять, я втратив лік рокам. Знаєте, на цьому боці дверей час короткий.

На цьому боці дверей.Спогад про якусь давню оповідку знову промайнув у пам’яті Роланда, та майже одразу ж і зник.

— Ви йдете слідом за ними? — Старий показав на рухому стрічку хмар у небі.

— Так.

— До Калій чи за їхні межі?

— За межі.

— До великої пітьми? — Сама думка про це, здавалося, стривожила і водночас зацікавила Бікса.

— Ми йдемо своїм шляхом, — сказав Роланд. — Яку плату ти з нас візьмеш за перевезення, сей поромник?

На це Бікс розсміявся надтріснутим і радісним сміхом.

— Яка користь із грошей, коли їх ні на що не витратиш? Худоби у вас нема, а їжі в мене більше, ніж у вас, це ясно як Божий день. А ще ви можете націлити на мене револьвер і примусити вас перевезти.

— Та ви що! — шоковано мовила Сюзанна.

— Я знаю, що ви цього не зробите, — заспокійливо махнув рукою Бікс. — То розбійники могли б… а потім, переправившись на той бік, ще й пором мій спалили б. Але справжні чоловіки зброї нізащо б такого не зробили. І жінки теж, напевно. Місіс, ви, здається, неозброєні, та з жінками ніколи не маєш певності.

Сюзанна ледь помітно всміхнулася і нічого не відповіла.

Бікс повернувся до Роланда.

— Гадаю, ви йдете з Лада. Я чув про Лад і про те, що з ним сталося. Колись то було дивовижне місто, так, було. Я застав там початок руйнування і дивних змін, та все одно місто було

прекрасне.

Вони вчотирьох обмінялися поглядами ан-тет, тією особливою телепатією, що об’єднувала їх усіх. Той погляд був темний від шюм — у мові Серединного світу це стародавнє слово означало сором, але заразом і скорботу.

— Що таке? — спитав Бікс. — Що я сказав? Як я попросив чогось, чого ви дати не можете, благаю вашого прощення.

— Ні, зовсім ні, — запевнив його Роланд. — Просто Лад…

— Лад став порохом на вітрі, — пояснила Сюзанна.

— Ну, скажімо так, не зовсім порохом… — промовив Едді.

— Попелом, — уточнив Джейк. — Таким, що світиться у темряві.

Бікс трохи замислився, відтак повільно кивнув.

— Я б хотів почути все в подробицях. Чи ту частину історії, яку ви встигнете повідати за годину. Рівно стільки ми будемо переправлятися.

5

Бікс обурився, коли вони запропонували свою допомогу в підготовці до відплиття. Сказав, що то його робота і він ще здатен її виконувати, нехай і не так моторно, як колись, коли на обох берегах річки ще були ферми й кілька маленьких точок, де процвітала торгівля.

У будь-якому разі, великих зусиль ця робота не потребувала. Він виніс з елінгу табуретку і великий рим-болт, приставив табуретку до щогли, щоб начепити рим-болт на її верхівку, потім закріпив його на тросі. Заніс табуретку назад у елінг і повернувся з великою металевою рукояткою у формі великої літери Z. Її він поклав з певними церемоніями біля дерев’яного укриття на дальньому боці плота.

— Глядіть не викиньте це за борт, інакше я ніколи не вернуся додому, — попередив він.

Роланд присів навпочіпки, щоб краще роздивитися. Помахав Едді та Джейку, щоб вони підійшли до нього. І показав на слова, викарбувані на навскісній лінії букви Z.

— Тут написано те, що я думаю?

— Ага, — підтвердив Едді. — Північний центр позитроніки. Наші давні друзяки.

— Біксе, давно у вас ця річ? — спитала Сюзанна.

— Навздогад — років, може, з дев’яносто чи більше. Там є одна підземна схованка. — Він неясно махнув рукою кудись у бік Зеленого палацу. — Вона довжелезна, тягнеться на багато миль, і там повно речей, які належали стародавньому народу. Вони чудово збереглися. Над головою досі лунає музика, така дивна, що ви такої й не чули. Від неї в голові каша. І залишатися там довго не можна, бо після цього тебе обсипле чиряками, ти будеш блювати і зуби повипадають. Якось раз я там був. Більше — ні ногою. Я думав, що помру.

— То у вас не тільки зуби повипадали, а й волосся? — спитав Едді.

Бікс здивувався, але потім кивнув.

— Так, трохи випало, та відросло назад потім. Ця рукоятка, вона, знаєте, зі шталі.

Едді на мить замислився, та потім збагнув, що старий мав на увазі «сталь».

— Готові? — запитав у них Бікс. Очі в нього були такі самі ясні й блискучі, як у Юка. — Чи можу я відчалювати?

Едді приклав руку до голови й рвучко відсалютував.

— Так, капітане. Пливемо до Острова скарбів, так-так!