Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Поки він чекав, коли Роланд і Джейк повернуться боком, щоб пронести свої оберемки деревини, до вилясків і хряскоту дерева долучився тонкий всепроникний вереск, від якого в Едді волосся на потилиці стало сторч. Вітер, що мчав до них, здавався живим і змученим від агонії.
У повітрі почалося збурення. Спочатку воно було теплим, потім стало прохолодним і висушило піт у Едді на обличчі, а тоді прийшов холод. Усе це сталося за лічені секунди. До моторошного вереску вітру долучилося тріпотіння, що нагадало Едді пластикові прапорці, які часом можна було надибати довкола майданчиків з уживаними машинами. Він усе наростав, аж поки не здійнявся вихор і не полетіло з дерев листя — спершу жмутами, потім суцільними простирадлами. Віття несамовито шмагало хмари, а ті ставали дедалі темнішими, поки Едді дивився на них з розтуленим ротом.
— От холера, — лайнувся він і з розгону закотив візок у двері. І вперше за десять поїздок він застряг. Дошки, що їх Едді понакладав на бильця, виявилися заширокими. Якби то був якийсь інший вантаж, то краї дощок повідламувалися б з тим самим тихим, майже збентеженим звуком, як і ручка відра. Та не цього разу. О ні, цього разу, коли шторм був уже неподалік, вони трималися надійно. Невже в Серединному світі просто ніколи нічого не бувало? Він простягнув руку, щоб скинути з билець найдовші дошки, і саме тієї миті закричав Джейк.
— Юк! Юк ще надворі! Юк! До мене!
Але Юк не слухався. Він перестав крутитися і тепер просто сидів, піднявши носа в бік бурі, що насувалася. Очі з золотистими кружальцями дивилися нерухомо і замріяно.
14
Ні про що не думаючи й не остерігаючись гвіздків, що стирчали з останнього вантажу деревини, який привіз Едді, Джейк переліз через купу дощок і стрибнув. Налетів на Едді, й той заточився назад. Едді спробував втримати рівновагу, та не зміг і приземлився на сідниці. Джейк упав на коліно, але швидко піднявся. Його очі горіли, довгі сплутані завитки волосся тріпав вітер.
— Джейку, ні!
Едді спробував його схопити, але в руках опинився тільки манжет хлопчикової сорочки. Вона стала благенькою від частого прання в численних струмках, і манжет відірвався.
У дверях з’явився Роланд. Він порозкидав задовгі дошки направо й наліво, так само неуважний до гвіздків, як і Джейк. Потім рвучким рухом затягнув візок у двері й пробурчав:
— Заходь.
— Джейк…
— З Джейком або все буде добре, або не буде. — Роланд ухопив Едді за руку й підняв на ноги. Їхні старі джинси тріпотіли на вітрі, наче кулемети стрекотали. — Нехай сам собі дає раду. Заходь.
— Ні! Пішов ти!
Роланд не сперечався — просто смикнув Едді й затяг його всередину. Той від несподіванки аж розтягнувся на підлозі. Сюзанна, яка стояла перед вогнищем навколішки, здивовано поглянула на чоловіка. Її обличчя заливав піт, сорочка з оленячої шкіри спереду вся намокла.
Роланд з похмурим лицем стояв у дверях і дивився, як Джейк біжить до свого друга.
15
Джейк відчув, як різко впала температура повітря. Сухо клацнувши, зламалася гілка, і він пригнув голову, бо вона просвистіла над ним. Юк сидів і не ворушився, аж поки Джейк не підхопив його на руки. Лише тоді шалапут диким поглядом роззирнувся навколо і вишкірив зуби.
— Якщо хочеш — кусайся, — сказав Джейк, — але на землю я тебе не пущу.
Юк не вкусив, та навіть якби вкусив, Джейк би цього не відчув. Обличчя в нього вже заніміло. Він повернувся до молитовного дому, і вітер величезною холодною рукою вдарив його у спину. Він знову побіг, розуміючи, що рухається абсурдними стрибками, мов той астронавт по поверхні Місяця в науково-фантастичному фільмі. Один стрибок… два… три…
Але на третьому він не долетів до землі. Його понесло вперед, з Юком на руках. Пролунав утробний, схожий на форкання вибух — то один з будинків не витримав натиску вітру і градом шрапнелі полетів на південний схід. Джейк побачив, як кружляє до хмар, що скажено летіли вперед, сходовий марш, на якому досі трималося грубе дерев’яне поруччя. «Ми наступні», — подумав він, і саме тоді рука без двох пальців, але все ще міцна, вхопила його вище ліктя.
Роланд розвернув хлопчика обличчям до дверей. Спочатку було сутужно, бо хуліган-вітер усе прагнув відтіснити їх від захистку. Роланд зробив ривок до дверей. Ті пальці, що в нього лишилися, глибоко вп’ялися в Джейкову плоть. Тиск вітру раптово їх відпустив, і обидва приземлилися на спини.
— Слава Богу! — закричала Сюзанна.
— Потім Йому подякуєш! — Роланд волав, щоб перекричати ревіння бурі. — Штовхай! Усі штовхайте ці кляті двері! Сюзанно, ти внизу! З усієї сили! Джейку, ти закривай на засув! Зрозуміло? Закріпи засув на скобах! Не вагайся!
— За мене не турбуйся! — відрізав Джейк. На лівій скроні в нього була подряпина, з якої по щоці стікала тоненька цівка крові, але очі дивилися ясно та впевнено.
— Зараз! Штовхайте! Штовхайте, наче востаннє!
Двері помалу зачинялися. Утримувати їх довго вони б не змогли — лік ішов на секунди, — та це й не знадобилося. Джейк опустив товстелезний засув, і всі обережно відступили назад. Але іржаві скоби витримали. Усі вони перезирнулися, відсапуючись, потім подивилися на Юка. А той один раз радісно дзявкнув і потупцяв грітися до каміна. Чари, якими скувала його буря, що наближалася, безповоротно розвіялися.
Велика зала вже почала холонути, тепло було тільки біля вогнища.
— Роланде, дарма ти не дав мені забрати малого, — сказав Едді. — Він міг там загинути.
— Оберігати Юка — Джейків обов’язок. Він мав забрати його всередину раніше. Прив’язати його, якби в цьому була потреба. Джейку, чи ти так не вважаєш?
— Вважаю. — Джейк сів біля Юка й погладив густу пухнастикову шерсть. Другою рукою стер з обличчя кров.
— Роланде, — втрутилася Сюзанна. — Він лише хлопчик.
— Не треба, — відрізав Роланд. — Прошу простити, але… не треба.
16
Перші дві години, поки бушував старкбласт, вони сумнівалися, чи кам’яний молитовний дім витримає. Дико і пронизливо вищав вітер, ламалися дерева. Одне впало на дах і розтрощило його. Холодне повітря било в щілини між дошками в них над головами. Сюзанна й Едді обійнялися, щоб зігрітися. Джейк затулив собою Юка (той спокійно собі лежав на спині, розкинувши короткі товсті лапки на всі чотири сторони світу), і подивився вгору, на рухому хмару пташиного посліду, що сочилася у тріщини в стелі. Роланд незворушно готував їм скромну вечерю.