Війна світів
Шрифт:
Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.
— Прендіку, стійте! — зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.
Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив’язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.
Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину,
— Зруйнувати працю всього життя! — донісся голос Моро.
— Він же не розуміє, - відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.
— Я не маю часу, — озвався Моро.
Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і стояв, весь тремтячи, а в голові у мене було повно найжахливіших припущень. “Чи ж то можлива, — думав я, — така страхітлива річ, як вівісекція людини?” Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.
XI. Полювання на людину
Коли в мене з’явилася безглузда думка про втечу, я пригадав, що двері моєї кімнати, які виходять назовні, ще не замкнені. Я був тепер цілковито переконаний, що Моро піддав вівісекції людину. Від тієї хвилини, коли я почув це ім’я, я все силкувався якось пов’язати дивну звіроподібність остров’ян із огидними вчинками Моро. І тепер мені здалося, що я все зрозумів. Я пригадав його працю про переливання крові. Таж ті створіння, що я зустрів тут, — жертви якихось мерзенних дослідів!
Ці бридкі негідники хочуть втримати мене, ошукати своєю лицемірною довірою, а тоді взяти на тортури, страшніші навіть за смерть, і потім ще приректи на таку жахливу долю, яку важко й уявити собі, - вони хочуть кинути мене, безпомічного, до своєї звироднілої череди! Я оглянувся довкола, шукаючи хоч якоїсь зброї для самозахисту. Але нічого не знайшов. Нараз мені сяйнула в голові думка; я перекинув шезлонг, уперся в нього ногою і відламав ніжку, та ще й з цвяхом. Цвях робив бодай трохи певнішою цю занадто вже благеньку зброю. Знадвору почулися чиїсь кроки. Я відчинив двері й побачив зовсім близько біля себе Монтгомері. Він збирався замкнути двері назовні.
Я замахнувся своїм кийком, цілячи йому просто в обличчя, та він одскочив назад. Якусь мить я нерішуче стояв, а тоді обернувся й швидко побіг за ріг хатини.
— Прендіку! — здивовано скрикнув Монтгомері. — Не будьте таким дурним, чоловіче!
“Ще б одна мить, — подумав я, — і він би замкнув мене, як кролика, для своєї вівісекції”. Раптом він з’явився з-за рогу, і я знову почув його голос:
— Прендіку!
Він кинувся бігти за мною, весь час гукаючи щось навздогін.
Цього разу я навмання подався на північний схід, в напрямку під прямим кутом до вчорашніх мандрів. Біжучи чимдуж берегом, я глянув через плече назад і помітив, що до Монтгомері приєднався і його служник. Із шаленою швидкістю я перетяв пагорб і повернув на схід уздовж скелястої улоговини, обабіч зарослої лісом. Так я пробіг добру милю, напружуючи всі свої сили, — серце у мене в грудях мало не розривалося. Впевнившись, що ні Монтгомері, ні його служника вже не чути позаду, я, вкрай знеможений, круто повернув назад, туди, де, на мою думку, мав бути берег, а згодом ліг перепочити в тіні заростей.
Довго я там пролежав, боячись не тільки ворухнутись, але й навіть подумати, що робити далі. Навкруги слався дикий краєвид, який сонно німував під сліпучим сонцем, — тільки було чутно, як бриніли комарі, встигши вже виявити мою присутність. Згодом я розрізнив іще дрімливий шум — то морський прибій шурхотів узбережною галькою.
Певно, десь через годину долинув голос Монтгомері, що кликав мене віддаля з північного боку. Треба було щось робити.
Я зміркував, що на острові живуть тільки ці два вівісектори та їхні отваринені жертви. В разі потреби вони можуть любісінько нацькувати на мене когось із цих жертв. Я знав, що Моро й Монтгомері озброєні револьверами. А я, коли не зважати на цього нікчемного ціпка з цвяшком на кінці, був беззбройний.
Лежав я отак, аж доки згадав про харчі та воду. І тільки зараз усвідомив цілковиту безнадійність свого становища. Я й не уявляв, як роздобути собі їжу: я не мав ніяких знань з ботаніки, щоб знайти хоч би їстівні плоди чи коріння, які можуть тут бути. Ні з чого було мені зробити пастку на тих кількох кроликів, що бігали по острову… Чим більше я обмірковував своє становище, тим очевидніше ставала його безвихідність. У розпачі я навіть був подумав про тих тварино-людей, що бачив у лісі. Може, вони якось могли б стати мені в пригоді? Перебираючи в пам’яті кожного з них по черзі, я дошукувався, хто б міг допомогти мені.
Несподівано почув я гавкання хорта — це віщувало нову небезпеку. Недовго думаючи, — адже вони могли мене знайти-я стрімголов кинувся зі своєї схованки на шум прибою. Пам’ятаю кущ, колючки якого вп’ялися, мов голки, в моє тіло. Вибрався з нього я весь скривавлений, із порваною одежею і вибіг до видовженої бухти на півночі острова. Не вагаючись ні хвилини, я заліз у воду і, перейшовши вбрід бухту, опинився по коліна в маленькій річці. Видряпавшись нарешті на західний берег і відчуваючи, як шалено б’ється серце, я шмигнув у густу папороть і там чекав уже, що воно буде. Я почув, як собака, — він був тільки один, — підбіг ближче і заскавулів, ткнувшись носом у колючі кущі. Більше не чути було нічого. Я подумав, що погоня припинилась.
Минали хвилини — тиші ніщо не порушувало. Через годину спокою до мене знову почала повертатися мужність.
Тепер я не відчував себе ні переляканим, ні нещасним, — я вже переступив межу розпачу й страху. З моїм життям уже було покінчено, я це зрозумів, і, мабуть, тому став справжнім сміливцем. Я навіть був ладен зустрітися віч-на-віч з Моро. Коли я брів водою, мені спало на думку, що, як уже на те піде, від тортур я завжди знайду порятунок: навряд чи вони зможуть перешкодити мені втопитися. І я був уже подумував, чи й справді так не вчинити, та якесь дивне бажання побачити все до кінця, якась незбагненна цікавість втримували мене. Я випростав зранені колючками ноги й оглянувся довкола. І раптом зовсім несподівано я побачив чорне обличчя, яке із зеленої гущавини спостерігало за мною.
Я впізнав мавпоподібне створіння, що на березі зустрічало баркас. Воно висіло, учепившись за нахилений стовбур пальми. Я вхопив палицю й підвівся, дивлячись йому в обличчя. Воно щось заварнякало.
— Ти, ти, ти, — оце все, що я міг второпати спочатку. Нараз воно скочило із дерева і, розхиливши гілля, стало з цікавістю вдивлятися в мене.
Я не відчував до цього створіння тієї відрази, яка виникла в мене при зустрічі з іншими тварино-людьми.
— Ти, — сказало воно, — в човні.