Війна світів
Шрифт:
— Що я роблю? Хочу втопитися, — сказав я. Обидва чоловіки перезирнулися.
— Чому? — запитав Моро.
— Бо це краще, аніж потрапити до вас на тортури.
— Я ж вам казав, — озвався Монтгомері до Моро, і той щось йому тихо відповів.
— Чому ви думаєте, що я візьму вас на тортури? — запитав Моро.
— Бо я бачив, — промовив я. — По тих, що он там.
— Замовкніть! — вигукнув Моро і підняв руку.
— Не замовкну, — не вгавав я. — Вони були людьми, а чим вони стали тепер? Я, в усякому разі, таким не стану.
Я глянув поверх своїх співрозмовників. Вище на березі стояли Млінг, служник Монтгомері, і одне з тих білих закутаних створінь, що бачив я у баркасі. А далі, в тіні
— Що ви зробили з цими створіннями? — запитав я, показуючи на них, гукаючи щораз голосніше й голосніше, щоб вони змогли мене почути. — Вони були людьми, такими ж, як і ви, а ви надали їм півтваринячої подоби, обернули їх на рабів і тепер самі боїтеся їх. Гей, ви, слухайте, — скрикнув я, показуючи на Моро і звертаючись до тваринного люду, що стояв позад нього, — слухайте! Невже ви не бачите, що вони обидва бояться вас, що вони жахаються вас? То чого ж ви боїтеся їх? Вас багато…
— На Бога, — вигукнув Монтгомері, - замовкніть, Прендіку!
— Прендіку! — гримнув і Моро.
Вони кричали обоє водночас, аби заглушити мій голос. А позаду них виднілися здивовані обличчя тваринного люду, їхні потворні обвислі руки, їхні сутулуваті спини. Було таке враження, наче вони намагаються зрозуміти мене, пригадати щось із свого людського минулого.
Я викрикував іще щось, не пригадую вже, що саме. Здається, закликав їх убити Моро й Монтгомері, запевняв, що їм нема чого боятися. Еге ж, добрих думок понатоптував я в їхні голови собі на лихо! Я помітив, як зеленоокий чоловік в темному лахмітті, якого я бачив у перший свій вечір на острові, виступив з-поза дерев, і решта посунула за ним, щоб краще мене чути.
Нарешті я зупинився передихнути.
— Послухайте хвилинку, — промовив рішучим голосом Моро, — а тоді говоріть, що хочете.
— Ну? — сказав я.
Він кашлянув, подумав і тоді гукнув:
— Латина, Прендіку! Поганенька, школярська латина! Тож постарайтеся зрозуміти. Ні, non sunt homines, sunt animalia qui nos habemus… [8] піддали вівісекції. Людинотворний процес! Я поясню. Виходьте на берег.
Я засміявся.
— Ловко придумано! — відповів я. — Вони розмовляють, будують житла, варять їжу. Вони були людьми. Еге ж, так я вам і вийду на берег!
8
Вони не люди, вони тварини, котрих ми… (лат.)
— Позаду вас глибінь, і там багато акул.
— Саме це мені й потрібно, — сказав я. — Швидко й певно. Прощавайте.
— Зачекайте хвилинку! — Моро витяг із кишені якусь річ, що зблиснула на сонці, і кинув собі під ноги. — Це заряджений револьвер, — сказав він. — Монтгомері зробить те ж саме. Ми відійдемо на таку віддаль, якої вам буде досить для безпеки. Тоді виходьте й забирайте револьвери.
— Е, ні! У вас є ще третій револьвер.
— Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами просто заради вас самих, бо на цьому острові багато небезпечних див. Та й навіщо б ми стріляли у вас, коли ви самі оце хотіли втопитися?
— А для чого ж ви… наслали на мене своїх людей, коли я був в ущелині?
— Ми були певні, що впіймаємо вас і відвернемо небезпеку. Пізніше ж ми зумисне звернули зі сліду, — для вашого-таки добра.
Я замислився. Все це скидалося на правду. Тоді я пригадав іще одне.
— Але ж я бачив, — сказав я, — там, у загорожі…
— То була пума.
— Послухайте, Прендіку, — озвався Монтгомері, - ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.
Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.
— Відійдіть берегом вище, — сказав я, трохи подумавши, а потім додав: — І підійміть руки.
— Цього вже ми не можемо, — відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе. — Це вже принизливо.
— Гаразд, тоді відійдіть до дерев, — сказав я.
— Безглузда церемонія! — буркнув Монтгомері. Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні — і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорними скалками, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.
Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.
— Що ж, ризикну, — сказав я і, тримаючи по револьверу в руках, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері.
— Ну й добре, — незворушно сказав Моро. — І все-таки ви своїми проклятими химерами відібрали у мене кращу частину дня.
Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.
Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами… Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.
XIV. Доктор Моро пояснює
— А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе, — сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили. — Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую — це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.
Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий бік столу, не випускаючи з руки револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!
— Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? — запитав Моро.
Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.
— Так, то пума, — відповів я, — і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи Господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих…
— Це дурниці, облишмо, — сказав Моро. — Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.