Війна світів
Шрифт:
– І його теж, — сказав Кемп. Невидимець зірвався з місця.
— Що ви хочете цим сказати?
Кемпове обличчя стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.
— На мою думку, — промовив він, раптом змінившись на виду, — на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки…
— Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він розлютив мене, ганяючись за мною по всьому будинку, клеючи дурника зі своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?
— Я ніколи й нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?
— Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, — він лежав
Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого пластиру.
Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це мало свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, був потрібен скипидар, деякі інші засоби і досить багато часу. Зрештою я вибрав найкращої форми ніс, — трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, — темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тимчасово я одягнув миткалевий плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Споряджений таким чином, я міг вирушати в світ.
Але тут мене знову пройняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який-небудь недогляд, але все нібито було гаразд. Хоч вигляд я мав кумедний, наче жебрак з якоїсь п’єси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе в трюмо.
Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки вибиратись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.
Невидимець замовк.
— А що з горбанем — вам було й байдуже? — спитав Кемп.
— Та не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.
Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.
— А що було, коли ви вийшли на Стренд?
— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулися. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, — тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошитися в дурні?!
— Настільки — ні, - відповів Кемп. — Але уявити це я можу.
— Я був ладен перебити отих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайшов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Поснідавши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.
Чим більше я думав, Кемпе, тим ясніше розумів, яке дике безглуздя — невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням свого божевільного експерименту я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але не дозволяла ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс у високому званні, коли не можеш і на очі нікому навернутися? Яка втіха з жіночої любові, коли жінка конче виявиться Далілою? [13] Мене не приваблюють ні політика, ані сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишалось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!
13
Даліла, згідно з біблійною легендою, виказала ворогам свого коханця Самсона, дізнавшись, що його могутня сила захована в семи пасмах волосся.
Він замовк, погляд його наче блукав поза вікном.
— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.
— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це головним чином я й хотів би розповісти вам.
— Ви поїхали зразу до Айпінга?
— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!
— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…
— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?
— Ні, він, кажуть, одужує.
— Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?
— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.
— Про мого бродягу я цього ще не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.
XXIV. План, що зазнав краху
— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.
Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на пагорб.
— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?
— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі довелось подолати. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжиру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити… і робити свою справу. Цього бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.
— Ясно…
— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..
— Краще було б спершу забрати від нього книги.
— Але де ж він? Ви знаєте?
— Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.
— Мерзотник! — скрикнув Невидимець.
— Але це трохи затримує виконання ваших планів.
— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.