Візантійська фотографія
Шрифт:
Павза.
Микола раптом подається уперед, в напрямі телевізора, його черево важко лягає на стіл, ніби опора космічного десантного модуля на поверхню ворожої планети, пещені короткі руки розгортаються емітерними антенами, окуляри загрозливо блищать. Шкіряному здається, що черевань збільшується, розпухає, займає піввітальні.
— У мистецтві, — проголошує той, — невидимим птахом ширяє голуб Святого Духа, і різним затятим зайдам та їх посіпакам, купленим за бакси, цього невловимого птаха не обскубати! Не вдасться! Правічні коди арійської традиції збережені і надійно сховані від посіпак, обереги чекають свого часу! А як настане той час, усі ці ваші концептуалізми розвіються, як розвіялись каґал та папісти, уся ця космополітична посполита захлань, перед освяченою святими богонаснаженими ченцями шаблюкою Кривоноса!
— О, старий, — Бардо Тодол струшує почервонілою кулястою головою. — Але ж… Ота миготлива рефлексія, ота гра. Велика гра в мистецтві…
— Сковородинська екзистенція, — не відволікаючись на пологи господаревих
— От старий козарлюга! — захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. — От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, — він тягнеться з обіймами до череваня. — Але ж ти пуцю, пуцю…
— За мистецтво! — проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір — Сезанн упосліджує Енґра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе у багатосуття невизначеності несамовите запрошення до істини. «Сивілла біснуватими губами», — шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають.
Ша! — каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. — Я буду, бля, вірш свій читати…
Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:
Мертві пінґвіни так само мертві, В них закротовані яйця смерті, Паґоди втерті і барва вільна: Шкіриться з півночі жовте Вільно, З півдня — червоні Хотин і Бєльци, Яйця на смальці, пінґвіняче скерцо…Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»
В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка, як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…
Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.
Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, щоб розповісти все те, що не розповів учора (це «учора» не має часової визначеності, йому тисяча років і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того — історію Ферекіда Сіроського, що помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфаґора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час — це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфаґора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться у дерев'яні рурки їх славлячі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога, як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути — у нескінченості, казав він, не може бути ні зв'язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве і незґрабне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває потяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках — минущим) життям і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він прираховує своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменю на кордоні провінції Сірія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…
Він знаходить себе у міському сквері, побіля пам'ятника Міцкевичу. Мантачки, що ними збиті дошки паркового ослону, боляче давлять йому на ребра. Шкіряний повільно сідає, намагаючись не втрапити до калюжі кольорового блювотиння, в котрому ще досить впевнено впізнається рецептура олів'є. Тільки тепер — на п'ятій хвилині свідомого існування — ранковий холод страшенно актуалізується. Шкіряний перевіряє гульфік і кишені. Ключі на місці. На відміну від двадцятигривневої купюри. Він повільно встає. Його трохи хитає, вухами прокочуються хвилі дивної музики, шумів, морзянки. Ліва нога затерпла і джинси підозріло вогкі. Жовтий, як шкарпетки Бардо Тодола, вересневий світанок також має проблеми з манжетами: вітер стискає і формує повітря навколо позеленілого Міцкевича спазматично, нерівномірно. Від повітряних спазмів впале листя збирається у радіальні смуги і танцює велетенським пропелером на всохлих червоних черешках. Хвилину-другу Шкіряний спостерігає цей поганський танок, похапливо обмацуючи змерзлі клуби, де вже загніздився вертикальною, тонкою струною мацакатий первинний біль остеохондрозу. Раптом його погляд натрапляє на Пластилінового Птаха, приліпленого до бильця ослону. З його хвоста стирчить трикутний шматок тонкої бляхи. «В тих поетів дурні жарти», — дратується Шкіряний і бере Птаха за металеве пір'ячко. Так, з пластиліновим потвориськом у руці, він залишає простір з танцюючим навколо польського класика листям, і йде назустріч світанкові вулицею Цимбалюка. Біля магазину з написом «Авокадо» стоїть, ніби прислухаючись до скреготу глибинних земних пластів, Бомж. Шкіряний сповільнює ходу. Бомж жодним чином не реагує на його появу. Шкіряному здається, що обличчям, одягом, торбою Бомжа пробігають величезні, розміром з доброго таргана, воші. Бомж витягає з торби чорне кошеня і говорить кудись у простір, у стіну сплячого будинку:
— Купи. Дві гривні.
— Що там з малою?
— Купи, — Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.
— Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.
Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бґанковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватору ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими від сліз. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його — смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: «Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи тухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру». І плаче… І невдовзі, дійсно, помирає…
— На, — Бомж тицяє Шкіряному кошеня.
— Не треба, старий. Йди, похмелися.
— А та мала сучка жива, — Бомж забирає гроші, садовить у торбу чорне котисько і озирається навколо.
— Втратила око? — Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.
Бомж йде у напрямі скверу. Хлястик сандаля на його скаліченій нозі малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, ті коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знов він сподоблюється почути verba et voces:
«… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Зайцев.»
«Це той, що написав „ Синю чайхану?“»
«Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам'ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодоовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні — культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні „корони“. Так от, цей Зайцев єдиний тоді в Союзі вмів малювати всохлу грязюку. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні — двір, зо п'ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки — не пройдеш. А посередині — отака — в людський зріст, пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік „Правду“, „Правду України“, і складав їх, закладки робив. Але оселедець у портреті Брєжнєва також загортав. От… Прийшов я до нього, а він так — жи-и-ик — двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потріскана грязюка. Тріщини, тіні — один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж».