Візантійська фотографія
Шрифт:
Навпроти Ференца поставила свої тарілки методистка у сірому лапсердачку й побажала фотографові смачного. Ференц чемно побажав навзаєм і подивився на неї.
Вона була симпатичною, уся в окремих спалахах тої згасаючої молодості, що подібна до щойно розпочатого тюбика зубної пасти: форма ще тримається, але вже не з минулою нахабною твердістю нерозкоркованих згущень сущого.
«Ви тут працюєте?» — запитав її Ференц й відчув свою вроджену косоокість, немов присутність сторонньої сили.
Вона ствердно нахилила голову над ландшафтом скороченої кулінарії. У борщику плавали шматочки буряка, формою як рейки.
Ференцові
Окреслюючи просторове розташування модулюючого світла, він зробив необережний рух і перекинув безвухого порцелянового монстрика з кавою. Методистка співчутливо подивилася на його паруючі штани і сказала:
«Мене звати Лєною».
Потім виправилася:
«Оленою».
Ференц у відповідь також відрекомендувався. У цю мить все тимчасове населення харчоблоку обернулося, щоби його роздивитися. Ференц вкрився бузкового кольору плямами. Одна з цих плям нагло виникла на кінчику його носа і формою нагадувала геральдичний щит. Шкіра між плямами поблідла до блакитнуватості.
Лєна-Олена була колишньою вчителькою російської мови та літератури, перекваліфікованою на шкільного психолога-вихователя, а тому відразу зауважила фонетичну похмурість імені «Ференц», а також згадала цитату класика: «Слой грустных уродов не нужен социализму». Вона зітхнула.
Ференц занадто банально зрозумів це зітхання і сказав:
«Я хотів би створити ваш фотопортрет, Олено».
«Нащо?»
«Це буде вам подарунок».
Вони зробили секс на лабораторному столі. Метеорологічна буда аранжувала та примножувала кожен стогін, кожне рипіння розсохлої меблі. Це було настільки нестерпно, що Ференц тимчасово перервав процес і включив магнітофон. Крізь погойдування світу до методистки Олени промкнулося:
…Нарисовался в мраке и тумане Козырный беспредельщик Лисапет…Виходило так, що кожне «п» й «б» у словах пісні співпадало із святом найглибшого Ференцового проникнення у методистку. Вона навіть порахувала тривання амплітуди, котра виявилася довжиною у чотирнадцять пісенькових фонем. А у Ференца, тим часом, від незручної пози розболілися спочатку ноги, а потім й права нирка, у надрах якої зрушилися дрібні жовтуваті камінчики. Одночасного фіналу не відбулося. Але, попри загальну нездійсненність природнього циклу, фотограф відчув геометричне розслаблення фронтових частин тіла, а Лєна-Олена витягла з сумки і подарувала йому перший том «Дуелі і смерті Пушкіна» П.Є.Щьоголєва, вже не потрібний їй в освітянському виробництві.
«…Бачиш цей плафон?» — спитав методистку Ференц, погладжуючи вимите скло. Та ствердно хитнула головою й попрохала фотографа застебнути бюстгалтер.
Ференц пояснив їй, що незабаром встановить під цим плафоном небачений ще в історії фотографії відбивач світла, що вже замовив дошку, вкриту посадженою на мардановий лак сухозліткою, що це буде вкрита щирим золотом поверхня, виготовлена за технологіями візантійських ізографів.
«Я буду використовувати, — говорив він, — сонячне світло з плафону, віддзеркалене від золоченої іконної дошки. Це буде благодатне світло святого Евлампія».
«Чому Евлампія?»
«У перекладі з грецької „евлампіа“ — благодатне світло. Був такий Божий угодник».
«Ти дивний».
«Хочеш мати фотопортрет, виготовлений благодатним світлом?»
«Тобі сподобається мій подарунок. І подивись під трубами — там певно лежить здохлий пацюк. Тут страшенний сморід…» — сказала Лєна-Олена і пішла допрацьовувати робочий день.
Під трубами Ференц не знайшов жодного здохлого пацюка. Спочатку він образився, але згадав, що мав справу із вчителькою й заспокоївся. Адже, в його уяві, підсумком кожного шкільного уроку має бути повільна й фатальна недоброта, себто ненапружена звістка про смерть великого Пана. Він раптом відчув себе бійцем великого бою поміж світом невипадкових потвор і світом випадкової краси.
Він довго визначав свій ранг та свою дислокацію посеред клишавої, шкодливої, нецивільної та неспокутної вічної армії монстрів. Він не спав цілу ніч, читав монографію Щьоголєва і накопичував філософські питання. Ранком їх стало так переситно, що суха обробка проблемності унеможливилася. Світ мав або ізнов стати вологим, розпруженим і радикальним, або ж нагло вмерти посеред чорних парадоксів. Щоби цього другого не сталося, Ференц придбав пляшку «Французького бульвару» й два ребратих Nemiroff'a з медом і перцем.
Пив він академічно. Антикварний нефритовий стопарик (з тих, якими нагороджували героїв Брусиловського прориву) наповнювався щопівгодини. Рідина споживалася ним виключно з консервованою маслинкою й шматочком твердого яловичого балику. Пообіді до Ференца приєднався його приятель журналіст Знойко, що працював у неоязичницькому тижневику «Стрибоже Око». Він приніс одну літрову пляшку горілки «Жанна» й чотири — темного пива.
Знойко мучився. Він отримав суворе редакційне завдання — написати антикатолицьку статтю до візиту Римського папи. Він вже й зробив її початок: «В ці трагічні дні, коли Войтила нахабно вдерся до правічних теренів мешкання даждьбожичів-українців, ми повинні». Що ж саме повинні втнути даждьбожичі супроти понтифіка, ніяк не вимальовувалося у його маневровому журналістському мисленні. Тому-то він і згадав акцентованого фотографа, котрий час від часу наснажував Знойкову музу парадоксальним перечікуванням світу.
Ференц уважно вивчив екстер'єр «Жанни» й запропонував залишити її на фінальний кавалок сієсти. Він налив Знойкові Nemiroff'a. У прозорий стакан разом із горілкою випорскнув перчик.
«Capsicum annuum» — визначив червоного десантника Знойко.
«Отож» — погодився Ференц із пропащою ерудицією, і вони випили за зустріч.
«Папісти геть знахабніли» — невпевнено почав Знойко.
Ференц зупинив його скарги красивим рухом відкритої долоні. Він запозичив цей жест з гравюри єгиптолога Штрауса, що зображувала тріумф якогось небуденного фараона.