Valse melancolique
Шрифт:
Третього дня спровадилася.
Артистка слідила з цікавістю, майже пожираючими очима, за кожною її річчю, яку вносили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них характер дівчини та яким milieu дише все, і чи було варто – "цілуватися з нею в уста".
Але вона не мала багато речей.
Найкраще, що було в неї, то був її фортеп'ян.
Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці, лискучий, мов дзеркало.
Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких
Коли було вже все в порядку і ми всі три вечором сиділи при столі, на якім шипів самовар, споглядала вдоволено раз у раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і мов мінялася з ним усміхом, що помістила його в такім добрім місці...
– Тут високі покої, і він буде прекрасно звучати,- говорила заодно.
– В нім знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати! Я його знаю... я тут розживуся!
Кімната, де стояв він, була неосвічена, і її двері стояли нині цілком широко отворені...
Стояли широко отворені, і з них тхнуло чимсь, закутаним у темноту, не знаним мені цілком характером. Її очі зверталися туди, мов притягані таємною силою, розсвічуючися розкішне, мов душа її піддавалася без найменшої опори елементові сильнішому, як вона, пристрасно любленому нею, перемагаючому її цілковито.
Відтак грала нам.
Отворила інструмент цілком, щоби резонатор відітхнув уповні в "артистичній атмосфері", - і грала. Не які там штуки щораз іншого композитора, - лише одну штуку на цілий вечір.
– Се видається мені так, - об'яснила нам те, - як би чоловік читав відразу кількох авторів, а читаючи, не вглиблявся в жодного. Відограваючи композитора, треба відгадувати і його істоту, щоб зрозуміти мотив самої композиції. Інакше грання стає безхарактерне. Раз - що без душі композитора, а другий раз - що без душі грача, який не находить між композицією й собою нав'язуючих струн і грає напомацки. Те, що називають у звичайнім розумінні слова гарною грою, є лише гармонія звуків, нюансована чистою вправою.
Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24.
Кілька разів раз по раз.
І в тім, що вона передше говорила, була, мабуть, правда. Я чула не раз сей етюд, чула й забувала наново, але коли вона грала його і кілька разів раз по раз, - я неначе інший слух дістала.
Душа стала здібна розуміти музику...
Кімната наша стала мінитися.
В неї напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, один по другім, звуки. Все звуки й звуки. Хвилюючи сильніше й слабше, піднімаючися високо й спадаючи знов, заповняючи широкий простір собою.
Повторяючися, змінилися незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою ніжністю й м'якістю. Перемагала, приманюючи звучними барвами, а чуття віддавалися їй, потопаючи в ній без жалю...
Артистка сиділа проти неї, спершися о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездільно на колінах, а лице поблідло. Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй.
А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали
Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.
– Ви вроджена артистка, - говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, - і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.
Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів. Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов - великий чоловік, але й музика – не менший!
А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги...
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, - заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, - то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.
– Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique,- сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома.
– З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони - вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж... просто - "товпа"! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!
– Се вона їх погризла, Ганнусю.
– Дивна привичка гризти рукавиці.
– Вона і нігті гризе.
– Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати...
– Який мені Лафатер найшовся!
– сміялася я з неї.
– А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, "порядний", і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кожним була б зараз "запанібрата", а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш...