Іван Богун. У 2 тт. Том 2
Шрифт:
– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.
– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.
– Прошу?
– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному
Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.
– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!
– Дякую.
– Але, пшепрашам, то не є комплімент!
– Що ж тоді?
– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!
– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.
Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.
– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.
Чарнецький підбадьорливо махнув головою.
– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?
– Так, я усвідомлюю.
– Тож…
– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беєм.
У виразі обличчя Чарнецького годі було й помітити лукавство чи будь-що, окрім праведного обурення.
– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважає себе шляхтичем, звик діяти супроти ординців своїм мечем, а не за допомогою політичних реверансів!
Потоцький пополотнів ще більше.
– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?
– О, ні! В жодному разі! Це являло б собою ще більше приниження. Крім того, з такої справи годі сподіватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрі бачать червоне навіть там, де його немає.
– Молю вас, пане Чарнецький, підкажіть вихід, і я ваш боржник довіку! – палко вигукнув Стефан.
Чарнецький обвів поглядом розкішні нутрощі шатра. Перські килими на стінах і на долівці, вишукані меблі у надмірній кількості, цілий оберемок шовкової білизни на постелі, золоті канделябри у вигляді маленьких амурів, які натягували тятиви своїх крихітних луків; розкішні пахощі парфумів та ароматичних свічок. Так, цей шмаркач їхав не на війну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У свої двадцять шість він отримав призначення командувати реґіментом коронного війська, тоді як сам Чарнецький, котрий присвятив королівській службі більше ніж двадцять років, всього лише ротмістр у його війську, гірше, поручник при особі ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потім і коронного гетьмана, то є велике щастя. Але не всі ж стусани на голову ротмістра Чарнецького! Так, він прекрасно розуміє: єдиний вихід для них зараз, – це можливість домовитись з татарами і за будь-яку ціну втримати їх від сприяння Хмельницькому. У такому разі вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кінноті й зламати хребта здрайцю. Правда, невідомо, що принесуть ті самі переговори. Тож нехай ініціатива непопулярних серед шляхетних кіл домовин з кочівниками, а якщо вони, ці самі домовини, вийдуть з-під контролю, то і цей факт, нехай все буде пов'язано з іменем Стефана Потоцького. Про що ротмістр його королівської милості Чарнецький і розповість при нагоді вельможному панству, доповнивши розповідь саме такими подробицями, на які заслуговує цей нездара, котрий уявив себе Гаєм Юлієм Цезарем.
– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico. [19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.
– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Моє серце і мої діяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуємо домовитися з Тугай-беєм?
19
Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.
– Вимушені! Ви вимушені на це злою насмішкою долі, бачить Бог!
– На Бога, пане ротмістре, допоможіть мені в цій справі, адже всім відомий ваш дипломатичний талант!
Чарнецький встав.
– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.
– О! Ви не уявляєте, наскільки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!
– Ну що ви. Мій гонор не дозволить мені наживати дивіденди на… гм, на такій справі. Хіба що якісь дрібниці. Так, аби дати пану привід не почувати себе боржником… Тепер про справу. Мені потрібні помічники. Краще зі всіх, ким ми маємо можливість розпорядитися, тут підійдуть, на мою думку, пани Войнилович і Бруханський. Крім того, знадобляться гроші, ну і, звичайно, обіцянки. Обіцянки про ще більші гроші. І для початку піднесемо в дар псявірі кілька негівських огирів і багату зброю. Татари цінують надзвичайно як перше, так і друге.
Потоцький розвів руками:
– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такої делікатної для нас справи.
– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собі піти, щоб зайнятися задуманим.
– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.
Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок угорського і звалився з ним у постіль.
II
Сотня Богуна, ще не повністю сформована і погано озброєна, опинилася під час битви на дільниці, яка витримала на собі чи не найважчі удари гусарії, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмірною хоробрістю, забувши про безсонну ніч і втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очі, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козаків і вчорашніх селян до бою. Поряд з ними пліч-о-пліч зустрічав лавину ворожої кінноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигівниці, щоб шквалом картечі допомогти необстріляним новачкам витримати нищівний удар гусарських списів. Його турецький панцир і гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в житті котрогось із шляхетного панства. О, тисячу разів був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинстві Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змії, разюча, немов блискавка, і несподівана, як удар долі, його шабля примушувала розширюватись від страху очі бувалих рубак з польського лицарства. Його пістолі не хибили, а могутній голос наповнював хоробрістю серця козаків. Разючій енергії Богуна дивувалися навіть Кривоніс та Хмельницький, від чиєї уваги не заховалася мужня поведінка нового сотника.