Іван Богун. У 2 тт. Том 2
Шрифт:
По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби
IV
Прохолодне свіже повітря заповнило околиці Корсуня в сутінках дня п'ятнадцятого травня, коли вітер змилувався над польським лицарством і завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у місті за дня, і вечір нарешті став схожим на звичайний мирний вечір, а не на початок апокаліпсису серед вогню, диму і завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рідних для себе людей. Десяток ландскнехтів, що їх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарешті змогли зітхнути з полегшенням. І хоч на плечі так само тиснули кіраси, голови пітніли під металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до зміни варти, було відстояти значно легше, аніж три попередні. Виструнчившись, вони спостерігали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що їх було викликано на термінову військову нараду.
Миколай Потоцький, змарнілий, із запалими глибоко очима і порізаним зморшками чолом, сидів у кріслі на чолі великого дубового столу і мовчки дивився на білу парусину шатра, яка легко коливалася під потягами вечірнього вітерцю. Поблизу нього зайняв своє місце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, скулився на лаві комендант кодацької фортеці пан Гродзіцький. Він шкірою відчував невдоволення, що його відчували гетьмани з приводу пасивної ролі фортеці, гарнізон якої з початку бойових дій не виявив бажання перешкодити планам бунтівників, тож тепер чітко розумів – увага до його особи в колі командування коронного війська не принесе йому нічого, окрім неприємностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бєгановський, Одривольський і Яскольський. Зачекали ще кілька хвилин, але більше нікого не було. Калиновський відкашлявся.
– Здається, всі, – зробив він підсумок і оглянув присутніх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То є необхідним і гаятися не можемо жодної хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся він до Потоцького.
Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, ніби бачив його уперше.
– Шановне панство, – мовив він, і на присутніх зробив неабияке враження його надломлений за кілька останніх днів голос. – Вас покликано, щоб ми всі могли спільно обміркувати наші наступні дії і прийняти найбільш мудре рішення. А справи наші такі, що тут є над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим військом, більш ніж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне військо. Військо, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речі, вдвічі більший за ті сили, що їх ми тепер маємо під своєю орудою. Тож цілком природно постає питання: чи маємо ми право ризикувати нашим військом і вступати в бій за таких несприятливих для нас умов, чи маємо відійти на захід, зберігши сили і можливість завдати ворогу нищівного удару пізніше, за більш сприятливих обставин? Моя думка – ми повинні відступити.
– Але що я чую, ваша ясновельможність? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуєте нам утікати, не прийнявши бою?
Потоцький утомлено зітхнув.
– Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаєтесь так недбало. Річ зовсім не йде про втечу, лише про відхід війська на більш зручні позиції для майбутньої битви.
Але Калиновський і не думав вгавати:
– Але, проше пана, то і є втеча! Чим вам не подобаються ті позиції, що маємо тепер? Адже табір добре укріплено, у нас п'ять тисяч відбірної кінноти, а з дня на день із-за Дніпра має підійти князь Вишневецький, це ще шість тисяч жовнірів.
– Я передбачав вашу позицію в цьому питанні, тому й настояв на проведенні ради. Нехай панове шляхтичі висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домінік.
Домінік Заславський розвів руками:
– Від усієї душі хотів би вірити у найскоріший прихід пана Ієремії, але хто мені може сказати: чому він досі не в нашому таборі? А без нього захист наших позицій від ворога, який переважає нас у кілька разів, стає справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.
Калиновський звів очі догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремі Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала пані Грізельда Констанція Замойська, ставши його дружиною, а не пані Заславською. Він ніколи не впускав можливість кинути шпильку на адресу князя, і ця нарада не стала винятком. Навіть якщо взяти до уваги те, що на ній вирішувалась доля коронного війська.
– Вишневецький буде тут, як тільки зможе переправитися через Дніпро! – запально відповів Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всі перевози на багато миль вниз і вгору по Дніпру. Тепер князь змушений йти на північ вздовж річки в пошуках засобів для переправи.
– Що сталося, те сталося, – зітхнув Потоцький. – Ми не можемо очікувати безкінечно довго, а переправу князь, цілком ймовірно, знайде лише на Чернігівщині. Давайте послухаємо думку пана Сенявського.
Сенявський, огрядний шляхтич, піднявся з-за столу і витер хусточкою спітніле чоло.
– Якщо правдою є чутки про те, що у Хмельницького і Тугай-бея сорок тисяч війська, я волів би відійти. Зайве геройство нам тепер ні до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело реґімент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрівшись поглядом з Миколаєм Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, аніж для вас, пане Миколай.
– Тобто ви підтримуєте моє рішення? – пропустив повз вуха його останні слова Потоцький.
– Саме так!
– Можете сісти… Хто наступний?
Один за одним на користь рішення про відступ висловилися Бєгановський, Одривольський і Яскольський.
Калиновський тамував злість, схоже, він залишиться якщо й не один, то в меншості, і схиблений після смерті сина Потоцький виведе військо з табору і кинеться навтьоки, наразивши його на безмірно більшу небезпеку, аніж та, яка б чигала на них під час облоги.
– Панове, будьте виваженими у своїх рішеннях! – голосно закликав він. – Наш табір складено із шести рядів возів, добре обкопано насипом і ровом. У нас досить питної води, провізії і аппараментів. [25] Для чого виводити військо у поле перед лицем грізного ворога?
25
Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й інше озброєння.
– Якщо пану не відомо, є багато прийомів, за допомогою яких військо захищається під час переходу, – криво посміхнувся Потоцький.
– Розумію ваш сарказм, але не розумію багато чого іншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речі Посполитої дбає про втечу з поля бою, а не про захист інтересів ойчизни! – крізь зуби кинув Калиновський.
– Саме про них я і дбаю, якщо ви не помітили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцінний час. Отже, хто ще має бажання висловитись?
Піднявся Чорторийський.