Іван Богун. У 2 тт. Том 2
Шрифт:
– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися підкріплень тут, під Корсунем, аніж йти невідомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузів. Натомість, коли підійде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козаків із двох боків.
– Ви забуваєте, пане Чорторийський, що навіть спільно з Вишневецький ми будемо програвати в кількості війська більш ніж у два рази.
– Але якого війська! – бундючно кинув Чорторийський.
– Усе ж це великий ризик, – долетіло з натовпу молодших командирів, яким не знайшлося місця за столом, і вони змушені були стояти за спинами в сановитих товаришів.
– Мусимо
– Час для посполитого рушення настав ще після Жовтих Вод!
Протягом чверті години свою думку висловили ще кілька учасників наради і всі вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вірне підтримати його точку зору. Ставало очевидним рішення наради: відійти на захід від Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським військом. Та Мартин Калиновський не здавався:
– Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичні міркування не спроможні схилити вас до прийняття єдино вірного рішення, яким, безперечно, є оборона Корсуня. Хіба лицарські традиції дозволяють нам, потомкам найшляхетнішого польського лицарства, думати про відступ перед ордами варварів і ваших учорашніх хлопів? Чи не палючим соромом будете пройняті ви всі, коли малжонки ваші, малолітні діти і старі батьки запитають: чому не захистили їх тут, чому, немов боягузливі вівці, кинулися самі під захист мурів польських міст, допустивши до них запорожців і татар?
– Ви забуваєтесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моїй присутності! Ви не серед натовпу міщан, проше пана, ви виголошуєте промову в колі командирів коронного війська, несправедливо звинувативши їх у боягузтві!
Калиновський підхопився на ноги.
– Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопів, маючи за обов'язок їхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних підданих корони. Тих, хто висловлюється тут за відступ!
– Проше?!
– Так, пане Потоцький, я не помилився.
Потоцький кілька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й ніхто інший. Нарешті пан Миколай перевів подих і мовив тоном, який не терпів протиріч:
– Питання гонору ми з вами вирішимо пізніше за допомогою шляхетського суду. Натомість тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навіть з огляду на це я не маю наміру використовувати своє службове становище – рішення, котре ми приймемо цього вечора, буде спільним і добре обдуманим. І якщо коронне військо завтра й покине Корсунь, це буде не рішенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальної більшості присутньої тут вельможної шляхти. Річ Посполита – парламентська республіка. Подобається це вам чи не подобається. Тож прошу бути більш стриманим у висловлюваннях, пане Мартине.
Калиновський посміхнувся крижаною посмішкою.
– Республіка? Чудово! Але навіть Римська республіка під час життєво важливих війн обирала собі диктатора. Пана Потоцького щось утримує від прийняття на себе такої ролі?
– Так.
– Що саме?
– Турбота, яка іменується pro bono publico.
– Панове! Благаю вас, припиніть сперечатися, ми маємо вибрати рішення, а не почати розкол у власному таборі! – втрутився у перепалку гетьманів Домінік Заславський.
Мартин Калиновський рвучко повернувся і поглянув на Заславського. Той відповів йому сміливим поглядом. Чималеньке надвірне військо у складі коронного і власне положення дозволяли йому не відводити очей перед поглядом коронного польного гетьмана.
– Добже! – випалив Калиновський. – Бардзо добже! Але нєх пан не мовить, що я не попереджував. – Він заграв жовнами і сів за стіл.
Потоцький перевів подих.
– Отже, якщо пан Калиновський дозволяє мені продовжити, я хотів би вислухати думку решти ясновельможного панства…
Через півгодини стало зрозумілим – майже всі з присутніх обрали для себе за корисніше полишити позиції і відступити. Калиновський лише мовчав і скрипів зубами.
– Я не маю можливості запобігти відступу, – нарешті приречено мовив він. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбільш безпечне просування ворожою територією.
Немов у відповідь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирів драгунської хоругви пана Одривольського.
– Якщо ясні пани дозволять, я міг би запропонувати шлях, найбільш безпечний для війська, – повним пристрасті голосом вимовив він.
– Прошу пана відрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.
– Поручник його королівської милості Самійло Зарудний.
– Русин? – Потоцький звузив очі. Поручник витримав його вивчаючий погляд.
– Так, ваша ясновельможність, мій батько русин. Але я більше десяти років на королівській службі, і ніхто не може сказати, що я коли-небудь дав привід підозрювати мене у прихильності до бунтівників і нещирості до тих, кому віддав на службу свій чесний меч і свою руку.
– О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтівників, і слово його твердіше за крицю!
– Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький.
– Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Діброва. Мій батько мав три хутори в цих місцях, тож мені вони добре знайомі. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечніший з-понад усіх. Крім того, я знаю його краще за будь-кого з козаків Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися від можливого нападу.
– Ми й самі добре знаємо, як захищатися від такого нападу, – відпарирував Калиновський. – Річ іде про те, щоб зробити його неможливим.
– Саме це я і пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось підштовхне на думку, що ми рухаємось через Горохову Діброву.
– Звідки така впевненість? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:
– Мова тут не може йти про впевненість. Але, ваша ясновельможність, шлях на Богу слав найбільш віддалений від козацького війська. Крім того, пускатися в Горохову Діброву без доброго провідника було б для них не менш небезпечним аніж для нас.
– А звідки в пана впевненість, що у Хмельницького немає саме такого доброго провідника? – скривив губи Бєгановський.
Зарудний зітхнув.
– Повторюю, панове: мова не йде про впевненість, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу із становища, яке склалося. Горохова Діброва і є таким виходом.
– Це в разі, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборі, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кінчиками пальців по дошках столу, мовив Калиновський.