Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
Кинувшись навздогін ординцям, у жорстокій битві помстився підступним убивцям Іван Сірко. Страшною покараю впав на лиходіїв: у кривавому герці не було пощади жодному бусурману. Чимало вояків Кара-Мухамеда навіки згинуло в повноводді Дніпра-Славути, а ще більше їх упало на березі ріки. Невільний люд, що мордувався на турецьких кораблях, виривався на волю.
Звільнивши бранців, Сірко чи не вперше готовий був рвати на собі волосся — не було серед живих рідні кошового. Помстившись за щонайрідніших, він не мав змоги їх закликати до життя.
Повертаючи на Січ та ведучи переможний козацький загін за собою, Іван Сірко знав, що це завершилася його остання битва з ворогами…
Густими від смутку ночами, які
Болящому не місце серед здорових… На Січі великий характерник не мав права піддатися слабкості. Стрімкого птаха, який літав вище всього сущого на землі, ніхто не повинен був бачити враженим хворобою. Доньки кликали його до обжитих домів, та він не хотів їх тривожити. Сірко мусив боротися зі своїми болячками деінде, щоб ніхто не бачив, не жалів, та й не тішився його недугою. Єдиним місцем, де міг бути таким, яким став нині, була Грушівська пасіка, що любив її здавна. Про неї ходили легенди. Хтось із козацької старшини навіть обмовився якось, нібито Сірко на старість здоровий глузд втрачає, пасікою забавляючись. Мовляв, бджоли приручили козацького отамана. Сірко, рвійний та немилосердний у битвах, біля бджіл ставав сумирним і тихим.
Сірко й справді біля клопітливих бджіл почувався втишеним. Спершу компонував у думках гнівні відповіді дурноголовому гетьманові Самойловичу, що все строчив зрадливою рукою брехливі намови до «царської милості». Та потім збагнув, що глум може подіяти сильніш од гніву: «Пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах із парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо»…
Збираючись на поклін до вічності, сливе простив ворохобі-Самойловичеві зраду. Простив йому й найбільшу кривду — те, що за намовою Самойловича московський цар заслав його до Сибіру, в той час як люте більш як 300-тисячне турецьке військо разом із кримською ордою посунуло на Україну.
Хто міг боронити Україну, коли не було її вірного захисника на сторожі? Запорозьке козацтво забило на сполох: «Іншого такого воїна й поборника бусурман у нас немає!»
І польський король, який, правду кажучи, недолюблював кошового, але ще більше боявся його, теж почав клопотатися перед Москвою за звільнення з Сибіру могутнього в'язня. І московський цар, наляканий ординською зграєю, схаменувся. Сірко скоро повернувся на Січ, ще не один рік вражаючи ворогів України гострою своєю зброєю, а інколи й хитрістю. Он як 1675 року обвів круг пальця бусурман, що прибилися в пору великого свята прямісінько на Січ, думаючи захопити козаків у розпалі різдвяного гуляння. Не знали лихі зайди, що кошовий тільки чутку пустив про бучну пиятику. Як не знали, либонь, і того, що п’яниць на Січі зроду не водилося. Отак і втрапили чужовіри прямісінько в наготовану пастку. Тринадцять з половиною тисяч ординців полягло на Січі кривавого Різдва, знайшовши вічний спочинок під Дніпровою кригою.
Та ось настав і Сірковий час. Попрощавшись з усіма, він витер сльози на щоках сліпого співця Тараса Вербовика і подався помирати на Грушівську пасіку. Там йому легше дихалося. І там марнота поступалася перед вічним…
На пасіці віяло медв’яним духом. Тихо дмухав легіт. Гуділи у вуликах бджоли. Полудень огортав світ благодаттю. Тиша і спокій порядкували у Грушівці. Спокій…
Давно він жадав цього… Нарешті можна помандрувати думками в минуле, згадати всіх, із ким знався, зважити всі добрі та лихі діла.
Отак, пригадуючи все, Іван Сірко тесав для себе труну. Другий день поспіль майстрував зі столітнього дуба вічну свою постелю. Не
Та Сірко не був покинутий напризволяще. Йому допомагали всі стихії. Першого дня, відколи прибув сюди, впав від удару блискавиці столітній дуб, лігши просто на кучерявий моріжок. Зигзавиця небесного вогню випалила на широкому стовбурі слід, вказуючи, яким шляхом слідувати, аби труна вийшла доладною. Рясний, як густе вариво, дощ зринув слідом. Але жодної краплі не впало на двір! Дощ обійшов обійстя стороною. Натомість сонце спрямувало своє проміння прямісінько на підтяте дерево. Полуденна спека висушила до вечора всю деревину!
На ранок третього дня Сірко без жодного цвяха склепав труну. Поставив її біля крислатої яблуні, на тому місці, де любив сидіти не раз у короткі хвилинки спочинку, коли лишень вдавалося навідатись сюди. Поволі пройшов садом, торкаючись долонею шорстких стовбурів. Прощався навіки з усім, що було дорогим його серцю. Пригадував прожите. Думав про роки короткого дитинства, про хресного Діброву, про першу козацьку науку, про вірного вовка, подарованого Родою, сивогривого свого коня. Торкався щемливим спомином юності, часу загартування та щасливої зустрічі з Софією. Згадував хвилини родинного щастя, коли були ще живі батьки і коли він повертався з походів у Мерефу. Літньої погожої днини бігали діти подвір’ям, а тим часом вірна дружина готувала вечерю, розіславши прямісінько на траві лляну скатертину. Годила йому, приймала його як найдорожчого гостя. Може, хотіла більшого, але знала, що він не владний був над собою, прийшов-бо у цей світ не для родинного щастя — йому судилася інша доля. Дружині козака доводилось терпіти і чекати. Недарма ж Тарас Вербовик жартома наспівав якось:
Сірчиха-Іваниха, Вона сім літ пробувала, Сірка Івана в очі не видала…Так, і справді не бачила. А коли повертався, квітла й молодшала на очах, була гарною та ніжною. І він ставав біля неї ніжнішим, залишаючи в складках запиленого одягу, який рвучко знімав із дороги, різкість та жорсткість. Вдома він був зовсім не таким, як на Січі або в походах. На їхньому родинному подвір’ї панував мир, що переливався в його душу, ставав частинкою його самого.
Цей мир, який відтепер тільки снився йому, приходячи в ночі безсонням, мав тільки у спомині. Він, великий характерник Іван Сірко, міг залікувати все на тілі, але страшна рана, залишена підступним ворогом у душі, виявилася невиліковною навіки. Цьому він не міг зарадити…
Прихилившись сивою головою до стовбура яблуні, Іван Сірко плакав. Втретє у своєму житті: перші сльози проллялися на Купала, коли був іще хлопчаком, вдруге вирвалися з грудей пекучим жаром того дня, коли помирав у пустелі, втретє — і востаннє — заплакав тепер.
За спиною почулося жалібне іржання. Сірко озирнувся. Перед ним стояв Сивогривий. Сірко не здивувався його появі. Він гаразд знав, чому його вірний кінь прийшов до нього тепер. Торкаючись густої гриви свого бойового побратима, Сірко поспіхом витирав сльози на очах, стиха промовляв:
— Дякую тобі, вірний друже, що був зі мною поряд і у скруту, і в добрий час. Тепер я йду до тебе. Мій час настав.
Сивогривий торкнувся головою руки господаря і подався в небо. За якусь мить він став сивокрилою хмарою, поволі набираючи первісних обрисів — і ось уже Сірко бачив у небі вовка. Хмара, що за нею так пильно стежили Сіркові очі, поволі розчинялася в небесах. За кілька хвилин від неї не лишилося й сліду.