Варфоломієва ніч
Шрифт:
Адама Васильович мав якраз нараду. Побачивши у дверях старого ветерана, депутат підвівся з місця і рушив до нього з відкритою посмішкою і простягненою рукою.
– Ось, подивіться, – звернувся депутат до учасників наради, – це наш заслужений чоловік, ветеран, герой Радянського Союзу, старий підпільник, окраса нашого району Фрідріх Варфоломійович… – Адам Васильович запнувся, бо забув його прізвище. Чесно кажучи, в тому провінційному містечку всі знали старого солдата просто як Варфоломійовича.
Поет-депутат не розгубився.
– Просто
Варфоломійович хотів був щось сказати, однак Адам Васильович міцно тримав його руку й активно нею тряс.
– Ну що, Варфоломійовичу, як справи? – привітно сказав Адам Васильович.
Той якось непевно здвигнув плечима.
– Мої шарамижники пристойно поводяться? – пожартував він.
Ось тут Варфоломійович хотів був вилити наболіле у присутності свідків. Однак не знав, із чого почати. Не буде ж він виставляти себе на посміховисько, розповідаючи про дивні збіги і випадковості?
Поки Варфоломійович думав, що сказати конкретне, Адам Васильович поплескав його по плечу і сказав:
– Друже, якщо щось потрібно, заходьте!
Варфоломійович, мов побитий пес з піджатим хвостом, опинився на вулиці.
Він прийшов у землянку, сів на свій тапчан і з застиглими очима дивився в одну точку, час від часу повторюючи:
– Ти чув? «Якщо щось потрібно, заходьте!» От познущався Торквемада!
Згодом до землянки повернувся Васнецов з новиною: всі вулиці обклеєні кольоровими афішами: післязавтра у Будинку культури склозаводу відбудеться зустріч Адама Васильовича Колосального і голови однієї із найбільших правоцентриських партій з виборцями. В очах у Васнецова не було ні веселощів, ні легковажності: на підтримку Пашчиного опонента їде важка артилерія. А вони проти неї – як індіянці з луками і стрілами.
Через годину повернувся із зустрічі Павло Іванович. По вигляду можна було зрозуміти, що кайфу від виступу він не отримав. Наш молодий герой ліг на ліжко і також втупився в одну точку на стелі.
Невідомо, скільки часу минуло, однак у землянку навідалася Ідея Іванівна. Оцінивши стоматологічним, а отже, аналітичним, поглядом ситуацію, вона, важко зітхнувши, сказала:
– Хлопці, через годину збираємося на нараду в зеленій кімнаті! – маючи на увазі вітальню Тетяни Горошко зі столом, накритим зеленою оксамитовою скатертиною під зеленим абажуром.
Коли всі зібралися докупи, Ідея Іванівна запалила цигарку і почала промову:
– Ну що, друзі, завал? Завал. То, може, кінець? Ні, не кінець. Тепер командувати парадом буду я!
Члени виборчої команди Павла Івановича Печеніга поглянули на її фаїнораневську поставу й завмерли, мов слухняні пацієнти у стоматологічному кріслі.
– Я вам покажу, як потрібен класний стоматолог у виборчій кампанії!
Ці слова мали неабиякий вплив на слухачів. Адже всі ми знаємо, що можемо зробити і витримати будь-що у стоматологічному кріслі, аби лікар таки позбавив нас від мук зубного болю.
– Будемо працювати за старою, але перевіреною стоматологічною методикою. Перше. Огляд ротової порожнини. Варфоломійович, давай!
Той слухняно відкрив рота.
– Та не зуби мені свої давай!… А інформацію про округ! До речі, тобі треба протезувати всю нижню щелепу, цікаво, а як тобі вдалося зберегти в такому незайманому стані верхню щелепу? Але про це пізніше. Давай сюди шахматку: робимо огляд ситуації.
Варфоломійович витяг із старого шкіряного бухгалтерського портфеля розграфлений папір розміром А 2.
– Чого на мене дивишся? Доповідай ситуацію! – скомандувала Ідея Іванівна.
– Єсть! – виструнчився Варфоломійович. Однак через мить непевно додав:
– А як доповідати?
– Ти що, перший раз замужем? Давай, розповідай, де здоровий виборець, де карієсний у легкій формі, а де вже почався пародонтоз. А де, взагалі, флюс.
Варфоломійович не мигаючи продовжував дивитися на Ідею Іванівну, все ще стоячи по стойці «струнко!»
– Пояснюю популярно. Перерахуй мені спочатку села, де ми взяли багато відсотків минулого разу і де не встигли побувати шарамижники.
– Ясно! – відтарабанив Варфоломійович і, мов прокинувшись, став по-бійцівському активно рапортувати головному стоматологу-аналітику виборчої кампанії Павла Івановича Печеніга.
– Значить так. Рахуємо. Іваньківка, Калинівка, Соломахи, так, так, так… додаємо, ділимо… Виходить сорок відсотків сіл, третина голосів.
– Васнецов, пиши. Ти – відповідальний за історію хвороби.
Васнєцов-Паваротті блискавично зреагував і став конспектувати.
– Тепер, що з другою ротовою порожниною?
– Якою, Ідеє Іванівно? – услужливо перепитав Варфоломійович.
– З міською!
– А-а! Одну хвилиночку! Тут у нас кепські справи.
– Наскільки кепські: карієс, пульпіт, пародонтоз?
– Срочное удаление и протезирование! – пожартував Васнєцов-Паваротті.
– Браво, артисте! – похвалила Ідея Іванівна. – Тільки уточни. Усю щелепу?
– Нет, не всю. Армянка наша. Микрорайон наш. И еще несколько точек.
– Добре. Фіксуємо.
– Тепер особливо небезпечні ділянки.
– Калитка, – зітхнув Варфоломійович.
Ідея Іванівна на мить замислилася. Але лише на мить. Швидко пригадавши розповідь про знамениті відвідини Калитки в його рідному селі і рідному кафе зі співами і «циганочкою», вона багатозначно втупилася у Васнецова.
Той спершу нічого не зрозумів, але потім, здогадавшись, що Ідея Іванівна натякає на Марусю Калитку, замахав руками:
– Нет, только не это!
Ідея Іванівна і всі члени виборчої команди продовжували вимогливо дивитися на нього.