Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею
Шрифт:
Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.
– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!
Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.
– Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! – гаркає старлей.
Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.
– Та викликали їх, лікарів ваших, – басом відгукується Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…
Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.
– Це я козел, – служиві дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» – стогне. Я й почав стукати…
Старлей киває із задоволенням:
– Добре. Ви все правильно зробили.
З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.
– Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…
– Ясно.
Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді – табори без права на листування. Років сто, не менше.
– Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.
А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б'ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас – нікому. Самому собі.
Ляскають дверцята, стає галасно. Старлей нарешті розслабляється, дістає пачку цигарок. Підходжу.
– перепрошую, у вас цигарку можна?
– Треба, – посміхається мент, простягаючи мені пачку «LM», і відразу стає дуже милим хлопцем. Схоже, сьогодні вночі він нап'ється до повної чарівності.– Паліть.
Взагалі-то я курю рідко і тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз організм владно вимагає заспокійливої дози нікотину. Коли прикурюю від дешевої «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легені й мізки продерло наскрізь. З провулка підтягуються ще двоє. Обидва в цивільному одязі. За ними плентається розфарбована дівчина, тягнучи по землі драний жакет. Дівчині холодно. При світлі ліхтаря видно: на вилиці в неї набухає неабиякий синець. Губи танцюють, дівчина щось плутано говорить, косметика «попливла», і вона розмазує її по обличчю.
Машинально прислухаюся.
– …зовсім псих! Зовсім! Ненормальний. З ніг збив – і в яр… А ви де були? Де ви були, дебіли?! Він же мене… Він мене ледве не вбив! Ніж до горла: читай, кричить, вірші!
– Які вірші?
Це підполковник.
– Не знаю! – дівчина на межі істерики. – Ну, вірші! Як там… зараз… «Ви страшні, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»
– «…Ви – страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно – я не знаю; таж я нічим не винна перед вами – і все ж я почуваю, що боюсь!»
Чесне слово, саме вирвалося.
Дівчина замовкає, жалюгідно плямкаючи губами. Підполковник стрімко обертається до мене:
– Що ви сказали?
– Це Шекспір. «Отелло». Діалог Дездемони й Отелло, дія п'ята, сцена друга, – лепечу я.
– Звідки ви це знаєте? – підполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзі, до самих висот.
– Як – звідки? Із п'єси. Я Шекспіра читав… у театрі бачив…
Таке враження, ніби я виправдовуюся.
– Ясно.
По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я – чоловік підозрілий. Язик мій – ворог мій! Мовчав би нишком… На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.
– Що він сказав?
– «Ваш вихід».
Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.
– Ви знайомі?
– Ні. Вперше його бачу.
Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:
– Куди повезете?
– У невідкладну допомогу, куди ж іще?
– Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, – це мені, – поїдете з нами.
2
Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків – і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.
Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:
– Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.
– Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.
– Широкого? Це як?
– Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…
Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.
– І швець, і жнець… – Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. – Працюєте де?
– Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…
– Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».
Формулювання мені не сподобалося.
– Документи з собою?
– Ні. Тільки візитівки. Ось…
Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.
– Вдома зараз є хто-небудь?
– Є. Мають бути. Дружина, син…
– Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.
Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»
– Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези – їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.