Великий день iнкiв
Шрифт:
Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.
— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на “Віргінії”?
— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…
— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.
— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.
Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.
До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.
Під вечір на подвір’ї ранчо почулися схвильовані голоси:
— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…
Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.
Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.
Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.
Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.
Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.
З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.
Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.
Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.
На вільному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.
Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.
Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.
Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.
Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Себастьяна Олів’єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.
Мало хто знав, що жорстоке плем’я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.
Індіяни безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала держак ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з’явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.
Ганкаур згадав слова Себастьяна: “Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю”. Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Вони воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. “Нечутна смерть” краща за кулі.
Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індіяни рушили за ним.
І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіяни — за ним.
Важко дихаючи, вождь уп’явся очима в пітьму. Так, вони вскочили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.
Ганкаур вужем поплазував назад. Індіяни теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.
Гримнув постріл. Індіянин зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипалися на людей Ганкаура. Індіяни завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.
Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину і повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.