Великий день iнкiв
Шрифт:
З “Віргінії” й справді валив дим. Очевидно, всередині суденця шаленіла пожежа.
Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку і наліг на стерно.
Дощ розсікав дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на “Голіаф”, і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулася на його палубу.
Фернандо стояв біля правого борту й підбирав линву.
“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучалися навіки. Поволі даленіла, зменшувалась “Віргінія”. Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.
ЧАСТИНА ДРУГА
ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА
Двадцять шість одинарних і п’ять подвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали на свого вождя.
Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо. Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмового листя.
Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіянського походження.
— Де Саук’ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук’ято?
Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індіяни, ніби виправдовуючись, загомоніли між собою. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук’ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на “Голіафі” з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.
Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.
— Хто знайшов тіло Саук’ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.
Воїни, що вже повискакували з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук’ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук’ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра хотів забрати його серце.
Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.
— Мовчіть! — гримнув на індіян вождь.
Він повільно став навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. Тепер він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів Саук’ято викликав у Ганкаура нестримну радість.
— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!
— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.
Нарешті Саук’ято прийшов до пам’яті. Підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.
Ганкаур злегка потиснув її. “Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…” Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. “Син доктора Коельо”… Так, так вона сказала йому прямо в обличчя: “Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо”…
— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?
Індіяни злякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не чіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.
Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.
— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індіян з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію “Голіаф”?
Індіяни мовчали, низько схиливши голови.
— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — Його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!
Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби здираючи з нього павутину.
— Що ти скажеш, Сину Зеленої Змії? — звернувся до нього Ганкаур. Індіяни ще раз провів долонями по обличчю і нарешті про мовив:
— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук’ято згорів би разом з білолицими.
Воїн устав і відійшов до гурту індіян.
Тоді батько повернувся обличчям до Саук’ято.
— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.
— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук’ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…
— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук’ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Ваше життя теж захищає добрий дух Кахуньї, з яким я підтримую дружні стосунки.