Великий день iнкiв
Шрифт:
— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму “Віргінії”. За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.
Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапа, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ.
Пошуки в каютах не з’ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.
— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гула мошва. —
Самсонов почав навпомацки обшукувати палубу.
— Гільзи! І… теплі, — аж зрадів він, немов йому пощастило знайти бозна-яку цінну річ. — Виходить, стріляли недавно… Тепер ми можемо…
Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її з усіх боків.
— Нічого ми не можемо, Ілля Григоровичу, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки Ваш шерлокхолмсівський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На “Віргінії”, мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.
Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.
Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.
Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то “а другому кінці корабля.
Раптом тишу розітнув крик Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу. Вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів йому на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукаючи зброю.
— Санта мадонна! — Пабло ступив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.
— Що там таке? — запитав Крутояр.
— Ходіть сюди, сеньйоре!
Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм “Віргінії”. Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.
— Курукіра, Курукіра, — белькотів Сільвестер.
— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював трюмний матрос “Голіафа”, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.
Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які призводили мандрівника до втрати розуму, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари і видіння, це він заносив кораблі у страшну коловерть, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.
Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.
Тому й шепотів молитви високий мулат.
Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапа, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр, Самсонов міцно стискав у кишені револьвера, якого дав йому капітан.
У тісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із вяленою рибою — юкою.
— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.
Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.
— Там, — Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!
— Наш капітан користується прихильністю всіх мадонн світу, — пожартував Самсонов.
Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:
— Відчиніть ці двері!
Але Пабло наполошено замахав руками.
— А що, як там засів хто-небудь із зброєю? — квапливо заговорив він, відступаючи у протилежний куток трюму.
Крутояр сам береться за двері. Мимоволі опускає голову і дивиться на свою білу сорочку — чудова мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відслонив Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, звівши револьвера, схопився за клямку. Відчиняє двері обережно, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно! Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.
— Облиште, сеньйоре, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйоре, куди ж ви йдете?
Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він увесь насторожився.
І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.
— Там… хтось стогне…
— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.
Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої, зовсім темної комірчини.
— Ліхтаря! — гукає з мороку. — В’язи собі тут скрутиш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!
Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалося їй по плечах.
Жінка ворухнула плечем і болісно застогнала.
— Жива! Жива!
— Сюди її! На палубу!
— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.
Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.