Великий день iнкiв
Шрифт:
— Гаразд, а що поробляє доктор Коельо? Ти знаєш, що у нього є зв’язки в столиці, навіть серед ділових кіл? Ліві теж підтримують його. Він визнаний лідер так званого Національного фронту. Якщо ми загаємося з операцією, він спровокує виступ по всій країні.
— Ми перехопили їхнього агента, сеньйору Ернестіну.
— Яку ж вісточку несла пташка?
Олів’єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.
Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.
Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на кораблі. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилась нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.
— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию. Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого невідомо. Просто не знаю, що тобі порадити. Себастьян нервово знизав плечима.
— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв’язок…
— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх: ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв’язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв’язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни Коельо, на кораблі не було більше нікого, хто міг би виконати її місію?
Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індіянин, дурне індіянське кошеня. Почало кусатися. Йому зв’язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує кайманів разом із вельмишановною Коельо.
У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.
— Послухай, комісаре, а ти бачив, як ланчія пішла на дно?
— Не бачив… але, зрештою, це не так важливо. Вона мала вибухнути через кілька хвилин. І вона вибухнула… — Себастьян Олів’єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почала зароджуватись недобра здогадка. — Вона вибухнула. Правда, на кільканадцять годин пізніше, але яке це має значення?..
Полковник не слухав його. Він думав щось своє.
— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.
— Дочекаємось ранку і в наступ.
— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.
— Вночі сельва страшна й неприступна.
— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.
Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому було байдуже до умов боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.
Але справді, з чого вони почнуть?
Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавався непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…
Комісар пожвавішав. Його поганий настрій немов вітром здуло: він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.
Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порога. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.
Бракватіста вдоволено потирав руки:
— Навколо селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?
Себастьян Олів’єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв’язок між населенням і загоном Коельо.
Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:
— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу.
Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.
— Антоніо Россаріо?
— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двоє синів…
— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу. Повільно підвівся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.
— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові. — Щоб за п’ять хвилин були тут!
Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…
Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим Бракватістою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.
— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?
Антоніо немов обдало полум’ям.
— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе.
В кімнаті горіло кілька свічок, і Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.
— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.
Розпалена уява Бракватісти відроджувала картини минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.