Великий день iнкiв
Шрифт:
Він заклопотано втупився в далечінь річки.
Самсонов поклав Олесеві на плече руку і задумливо сказав:
— Ходімо, Телесику! Сеньйор Пабло має рацію. Не будемо спокушати долю. — І коли вони спустились на палубу, додав тихо: — І не будемо дратувати капкана. Зрештою, він непоганий чолов’яга.
“ДО СЕНЬЙОРА ПРЕЗИДЕНТА РЕСПУБЛІКИ…”
З самого ранку на кораблі панує тиша і тривога. Чути тільки, як глухо туркоче в трюмі мотор та час від часу з капітанської рубки долинає покашлювання капітана Пабло. Старий безперервно смалить люльку і втомленим, байдужим поглядом тягнеться в далечінь. Хто б міг подумати, що в цьому засушеному, видубленому на сонці тілі стільки рішучості й упертості!
О, вранці він показав себе! Вранці “Голіаф” пришвартувався до маленького причалу, і почалося завантаження його трюмів пальним і провізією. З’явилося двоє поліцейських з містечка, що сіріло сонними будиночками поміж кущами агави. Згодом придибав високий, сутулуватий, з непокритою головою падре в чорній сутані. Опецькуватий, із запухлими від сну очима поліцай сказав, що він комісар селища і просить показати йому “седулу”. Яку “седулу”? Хіба сеньйори не знають законів республіки? Він змушений затримати їх і під конвоєм відправити в столицю. При цих словах товстун переможно глянув на падре і для солідності засунув свої руки під туго затягнутий на череві пояс. “Седула” — це особисте посвідчення для кожного, хто перебуває на території республіки, це — закон життя і порядку. Без “седули” людина не може жити, як без повітря. Поліцай широко розправив плечі і гучно втягнув у легені прохолодне, приємне повітря, ніби бажаючи показати, як добре, коли людина може дихати, і як прикро буває, коли їй не дають на те права.
Крутояр вийняв в’їздну візу з великим штемпелем канцелярії президента і подав її набундюченому комісарові. Штемпель трохи охолодив запальність поліцая, але все ж не забрав у нього наміру чимось зашкодити радянським людям.
— Віза не дає права на подорож, — сказав він грубо.
— Помиляєтесь, комісаре, — сухо посміхнувся професор, — віза є дозволом на проведення всіх наукових дослідів на території республіки.
— Наукових? Гм. — М’ясисте тіло комісара сіпнулося, очі його стали злі й недовірливі. — Ви перебуваєте в районі антидержавних заворушень. В сельві діють бандити.
— Політичні проблеми нас не стосуються. Окрім того, ми розшукуємо голландського вченого Ван-Саунгейнлера, — тихо й трохи урочисто промовив Крутояр. — Якщо ви забули, комісаре, я можу нагадати вам: пан президент минулого року пообіцяв світові докласти всіх зусиль, щоб врятувати мужнього мандрівника.
— Життя Ван-Саунгейнлера під надійним захистом закону.
— Ні, життя Ван-Саунгейнлера під загрозою, комісаре. Весь світ стежить за нашою експедицією, за нашим просуванням, і, якщо ви чинитимете нам перешкоди, це тільки кине тінь на честь президента.
Комісарові довелося відступити. Вернувши документи, він насупився, зиркнув темними очима на кораблик, потім перевів погляд на падре. Очевидно, він ще покладав надію на провісника волі божої.
Падре звів очі, мить подумав і раптом швидко, метляючи полами чорної сутани, попрямував до “Голіафа”. Ще мить, і він зник у трюмі. Комісар вдоволено розправив плечі. Падре вмів робити таке, про що навіть богові не снилося. Ось чути його голос, гнівний, владний, вимогливий. Святий отець лютує! Сипле прокльони на чиюсь голову. Різкі окрики мішаються з улесливими, майже ніжними словами… Комісар, перезирнувшись із своїми поліцаями, нетерпляче потирає руки… Зараз, зараз свята воля проб’є стіну непокори, зламає опір цих зарозумілих правдолюбців.
І раптом падре вилітає на палубу. Збіг на берег. Задиханий, червоний, погрозив кулаком “Голіафові”. Комісар невдоволено сопе. Другий поліцай, тамуючи іронічну посмішку, втуплює очі в землю. Мандрівники, нічого не тямлячи, дивляться на священика. А той шепоче щось злісно комісарові, ще раз обпалює кораблик ядучим поглядом, потім плює собі під ноги і цибає в гущавину лісу, до сірих будиночків…
Можна відчалювати. “Голіаф”, погойдуючись на легких хвилях, бурунить каламутну воду і, не кваплячись, виходить на середину ріки.
— Сеньйоре Пабло, що тут трапилося? — питає Крутояр у капітана, який, втупившись злими очима в гладінь ріки, щосили шарпає штурвальне колесо.
Капітанові Пабло дуже кортить розповісти, як він “поговорив” з святим отцем, але він стримує себе і тільки бурчить щось собі під ніс. Крутояр виймає цигарки, пригощає капітана і ніби мимохіть кидає, що ніколи не бачив таких розлючених священиків, як оце тільки-но на пристані. Святий отець мало сутани не згубив, стрибаючи по трапу. Дивний слуга божий!
— Слуга диявола! — озивається Пабло.
— І то правда, сеньйоре Пабло. Зустріти в сельві таку невеселу особу, мабуть, мало радості.
— Одне горе від них, сеньйоре, — наливається гнівом Пабло, рука його ще міцніше стискає штурвал, і вся постать аж тремтить від напруження. — Гірше шакалів!
Тепер капітана наче прорвало. Він викладає все, без прикрас і похвальби. Мало він дав перцю тому паскудному попові. Якби не було поліцаїв на березі — скинув би його в річку. За що? О, в них давні рахунки! Ще як генерал Матаразо боровся з хунтою, цей падре прислужував усякій нечисті. Тоді він був молодий офіцер, жалюгідний кабальєро. Тепер прийшов з погрозами: “Ти не смієш везти далі цих чужоземців! Свята церква відступиться од тебе, якщо ти допомагатимеш безбожникам”.
— І ви злякалися, капітане?
— Я йому сказав, що генерал Матаразо мало розстрілював отаких жалюгідних перевертнів!
Це було вранці. Відтоді минуло дві години. Час немалий, щоб вгамувалися пристрасті в капітановому серці. Судно пройшло чимало річкових закрутів, туркотіло тепер по сліпучій розлитості хвиль між затопленими хижками, поодинокими деревами. Сонце вибралося на самісіньку середину неба. Втомлене, розтеклося палючим блиском, ллє на землю потоки тепла, гасить спрагу в безкрайніх розливах ріки.
Тільки тут, серед мовчазної Оріноко, це тепло надто щедре. Під спекотним промінням сонця ріка аж парує. І в серці Крутояра— тоскна тривога. Як скінчиться ця далека мандрівка? Перед професоровими очима раптом постало обличчя старого шведа: сухий, гачкуватий ніс, очі в глибоких западинах, безкровні губи. Ті губи витискають глухі, пройняті жагучою надією слова: “Ви належите до людей, які не відривають науку од справедливості”. Він був певен, той дивний, впертий чоловік, що професор Крутояр не відмахнеться од його заклику. Так воно й сталося. Так воно й мусило статися. Крутояр пам’ятає, як вони того дня втрьох — Олеся навмисне послали кудись на вулицю! — зібралися на коротку нараду. Важкий, вайлуватий Бунч, мнучи змокрілу від поту хусточку, довго супив брови, сопів, жував товстими губами, роздивлявся кінчики своїх черевиків, аж доки видавив хрипким, невдоволеним голосом: “Я не люблю романтичних історій, але ви можете розраховувати на мене”. Гарячий, відчайдушно сміливий Самсонов, схопившись на ноги, замахав руками. Він не припускав навіть думки про відмову. Негайно збиратися в дорогу, негайно міняти маршрут! Він говорив із таким завзяттям, наче хтось думав інакше. Професор засміявся, поплескавши Самсонова по плечу. “Якщо спільна думка на користь Ван-Саунгейнлера, ми повинні сьогодні ж взятися за підготовку до подорожі. Літак нам не потрібний, квитки здамо. Доведеться найняти невеличке суденце, домовитись з капітаном про день виїзду. Подзвонимо в посольство і з’ясуємо деякі деталі. Але я мушу попередити вас, друзі: сельва жорстока й невблаганна. На нас чекає чимало небезпек”.