Великий день iнкiв
Шрифт:
Тоді, вимовляючи ці слова, Крутояр не здогадувався, що їм так скоро доведеться переконатись в їх суворій, тяжкій правдивості. Звичайно, він відчував, що за радіограмою сміливого голландця криється щось більше, ніж просто наукове відкриття. Чому Ван-Саунгейнлер посилає з сельви свої радіограми замість того, щоб повернутись до “цивілізованого” життя і розповісти всім про свою знахідку? Хто обірвав радіопередачу? Чому Ван-Саунгейнлер цілий рік не давав знати про себе?..
— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, відкинувши назад масивну, посріблену сивиною голову, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?
Бунч сидить похмурий, сонний,
— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже впевнено Крутояр. — Зрештою, ми виконуємо прохання Голландської академії наук, діємо за велінням совісті.
— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.
— Ми прагнемо допомогти Ван-Саунгейнлеру з’ясувати важливу наукову проблему, розплутати клубок історичних і етнографічних припущень.
— Із цим я згоден, професоре, — бурчить задишкуватим голосом лікар.
— То чому ж ці йолопи в поліцейських: мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів’я Оріноко? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам’ятаєте, Кириле Трохимовичу, Сьюдад-Болівар? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там. Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!
— Ні, зовсім не “раптом”, дорогий професоре, — посміхнувся втомлено Бунч. — Коли мер дізнався, що ми збираємося розшукувати Ван-Саунгейнлера, то одразу ж змінив своє ставлення до нас. Не в його владі заборонити цю подорож, але я бачив, що він ладен був з’їсти нас разом з тельбухами.
Так, це була правда. Історія Ван-Саунгейнлера крила в собі щось незвичайне, суперечливе. Крутояреві згадалися повідомлення, які він читав раніше в газетах про банкет, влаштований Батісом у палаці Мірафльорес на честь “мужньої людини й друга”, про нагородження голландця вищим орденом республіки. Здається, президент Батіс і голландець були давніми знайомими, їх єднали якісь особливі зв’язки ще з часів минулої війни. Генерал Батіс навіть пишався тим, що йому довелося зустрітися в Лондоні з Саунгейнлером, і тепер охоче запрошував його до свого рідного дому. Але те, що було колись, ніяк не в’язалося з сьогоднішнім днем…
Під тент зайшли Самсонов і Олесь.
— Шановне товариство, — сказав, як завжди, жартома молодий географ, — бачу, ви зайняті розв’язанням великих світових проблем. Не забувайте, що світ, як це стверджує один милий, кирпатий філософ, — Самсонов хитро усміхається Олесеві, — матеріальний у всіх його проявах. Отож, для підтримки його матеріального існування чи не поповнити нам свої шлунки найматеріальнішими предметами харчу? Хто за це, прошу голосувати!
— Я обома руками й ногами за! — враз повеселішав Бунч і встав з крісла. — Шановний професоре, прошу до столу. Мені здається, що за обідом ми позбудемося всіх наших сумнівів.
Опасисте тіло Бунча, погойдуючись, попливло до каюти.
ТАЄМНИЦЯ ГОРИ КОМО
Темна, тропічна ніч впала над рікою. “Голіаф” ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом шурхотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара. Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.
Олесь піднявся в капітанську рубку.
— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.
— Я слухаю, сеньйоре, — озвався капітан, скосивши на Олеся погляд.
Хлопцеві хотілося запитати про все, що чув від батька й Бунча, а також від матросів на пристанях. Але, стоячи біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло.
— Скажіть, кабальєро, що таке “баранко”? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке йому спало над думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих баранко.
Добродушний капітан Пабло, притримуючи лівою рукою стерно, дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідати. Баранко добре запам’ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді Пабло мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. У своєму трюмі Пабло возив для генерала такі речі, на згадку про які ще й тепер у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не патякатиме про те, що почув, бо за це не гладять по голові. Так от, про баранко. Цим словом індіяни називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який виповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світу, це і є ба-ранко. У такі години індіяни фанатично моляться, бо вода може розгніватись і піти на їхні селища й хижі. Дурні індіяни! Капітан Пабло знає, що воно за штука — баранко! Просто річка підмиває берег, і грунт обвалюється у воду. Які тоді хвилі здіймаються навколо! Лихо кораблеві, що попаде в баранко…
Капітан важкою рукою круто повернув кермо. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.
— Вибачте, сеньйоре, — промовив Пабло, — на цій річці треба добре пильнувати. Мало не вскочили в нуртовиння…
На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали просто з води, іноді чувся істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливий — немов ненажерливий хижак шматував нещасну жертву, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревінням.
— Не лякайтесь, сеньйоре, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мати-місяць. Звичайна мавпа, але диявольськи погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі матір-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж уночі опинитися в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер уже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим.
Капітан Пабло, тихий, суворий, розповідав про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожен відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індіянські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Це злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким пощастило вирватися на волю, авантюристи й п’яниці. Вони тікали в сельву і сіяли там страх і смерть. Навіть уряд боявся мачо. Поліцаї воліли пити з бандитами віскі, а не боронити від них закони республіки.