Верните женщинам гаремы
Шрифт:
— Ну, знову за своє, — скривився Петро.
— Аякже! Моя сексуальність для мене важливіша, ніж моя національність! Принаймні, ця річ природніша — її не так легко змінити. Спробуй прикинутися гомосексуалістом — я на тебе подивлюся. А москалем? Пошкреби трошки будь-якого хохла і знайдеш москаля, як казав маркіз де Кюстін.
— Не перекручуй. Маркіз казав: пошкреби росіянина і знайдеш татарина. І нічого не говорив, як довго треба шкребти.
— Біс із ним, з маркізом. Я визнаю переваги твоєї ерудиції. Особливо в галузі французької політичної думки. Ти ж видатний спеціаліст у жабознавстві, а жаби, як відомо, улюблена французька страва.
— Та роби що хочеш. Хіба я проти? Все закінчиться тим, що вона народить від тебе здорованя, якого потім запишуть якимось Івановим, і він повернеться до Києва в погонах російського полковника, щоб знову плюндрувати нашу нещасну неньку-Україну.
— Отут ти брешеш. Прізвище її чоловіка — Миколайчук. І якщо він не втече зі своїми капіталами до Канади — що деякі патріоти вже зробили, — то, сподіваюся, з нашого синочка виросте справжній герой. На відміну від мене — безпринципного найманця, як ти любиш говорити.
Хоча Петро й сказав: «Роби що хочеш», — але найменше того вечора я хотів зустрітися з Поліною. Не раз протягом дня здавалося, що вона десь поруч. То вигин автомобільного керма нагадував мені лінії Поліниних сідниць, то пружне шкіряне сидіння — її обійми, і я ледь не загальмував посеред вулиці, побачивши дівчину, чий плащ і довге чорне волосся були як моєї вчорашньої подруги.
І коли на роботі я піймав себе на тому, що пещу круглий бік попільнички в кабінеті редактора, замість того, щоб відповідати на його запитання, то сумнівів не лишилось: Поліна брала Наді мною таку владу, погодитися з якою я ніколи б не зміг. Я не мав права їй дзвонити. Нехай телефонує сама. їй загнано не меншу дозу наркотику, ніж мені. Вона ще повернеться, щоб отримати нову порцію. Як поверталися всі інші.
Тим більше, що вдома на плівці автовідповідача мене вже чекав голос Олі: «Я хочу… (пауза)… хочу тебе бачити». Жарт обіцяв гарний вечір. Оля була моєю університетською подругою. Інтимною, ясна річ. Якось на третьому курсі я випадково сів з нею поруч — і от відтоді… «До восьмої я на роботі», — повідомляв далі голос, перетікаючи в розлогий сексуальний стогін, на який мурашками відреагував мій зголоднілий хребет.
Проте по дорозі до Олі довелося здолати несподівану перешкоду. В напівтемному коридорі журналу «Еростиль», де вона працювала коректором, я зіткнувся з істотою, яку будь-хто назвав би чудернацькою. Це був пухлявий гладкощокий хлопець, поверх якого хтось намалював дівчину — помадою на губах, фарбою на віях та лаком на довгих нігтях, — одягнений у якийсь тюлевий хітон, з-під якого просвічували жіночі панчохи з червоними підв'язками. Побачивши мене, він радо всміхнувся і підійшов ближче, гойдаючи стегнами.
— Добрий день. Ви такий красивий… А як вас звуть? Мене — Таня. — Губи його згорнулися в червону точку.
— Ланселот, — відповів я.
— Хіба так буває?
— А чому ні? Ви ж вірите, що ви — Таня?
— Я і є Таня.
— А я Ланселот!
Я обминув це диво природи і попростував до кімнати, де за комп'ютером нудьгувала Оля. Комп'ютер у неї був не з простих. Він умів грати в карти. Причому завжди вигравав партії один на один. Та коли проти нього сідали вдвох, бідолаха за мить залишався без штанів. Здавалося б, такий інтелект, а що його б'ють проти правил, збагнути не міг. Просто лихо з розуму!
Та сьогодні бісів пристрій обігрував мою Олю. Бувши ним, я б посоромився — просто гріх було псувати настрій такій чудовій блондинці в білому діловому костюмі, чиї пухкі сіднички звабно вимальовувались на верткому стільці, а груди ледь не торкались екрана.
— Слухай, що то за чорт поселився у вас в коридорі? Чи, скоріше, чортиця, як воно стверджує.
— О, то справді оригінал! Ти ж знаєш, до нашого еротичного курника збігаються збоченці з усього Києва. Ми будемо робити з нього «дівчину номера» — як у «Плейбої». Йому двадцять сім років. До речі, він запевняє, що скінчив наше піхотне училище і командував взводом у Середній Азії. Невже ви не порозумілися на твоїй улюбленій темі?
— Завжди у нас так, — зітхнув я. — Або нічого не можна, або, якщо можна, то все відразу. «Плейбой» би закрили спеціально постановою Конгресу, якби в ньому з'явилась така «дівчина номера»…
— А така, як я?
— Тоді б від заздрощів закрився «Пентхаус»!
— Я ладна пробачити тобі що завгодно. Навіть те, що ми зустрічаємось лише раз на тиждень.
— Ти хотіла мене бачити?
— Дурень, я тебе просто хотіла!
Оля на мить розвела ніжки в блискучих панчохах, показавши трикутник мережив, і так само хутко сховала його. Здавалось, там у неї причаїлася чорна блискавка.
— Крім тієї шльондри в коридорі більше нікого немає?
— Лише ми.
Я скинув свою шкіряну куртку і притис Олю до грудей. Кінчик мого язика розтулював їй вуста, а рука тяглася до блискавки між ніг, занурюючись у вологу глибину. Схоже було на те, що Оля хотіла мене від самого ранку. Тим часом її ніжка акробатично лягла мені ледь не на спину (зайвий доказ, що Оля не брехала, кажучи, що тричі на тиждень відвідує шейпінг), і мій бойовий спис з першого ж разу поцілив їй просто в піхву, кожним новим ударом підтверджуючи успіх. Ним можна було б підкинути цю дівчинку до самої стелі.
— Боже, як я тебе хочу, — шепотіла вона, обпікаючи мою шию поцілунками. — Як я тебя хочу…
«Всі ви мене хочете», — промайнуло у голові.
— Ти ж мій? Мій? — питала Оля. — Мій! — кричала вона задихано. — Я тебе нікому не віддам! Нікому!
— Твій, — відповів я і подумав: «Якщо тобі так хочеться. Але, насправді, я — свій».
Оля здригнулася так, немов замість сперми я влив у неї розпечену ртуть, і похилилась в обіймах. Щока її притиснулася до мого плеча.
— Тобі добре? — запитала вона.
— Добре, — відповів я і знову подумав: «Як може бути добре тому, хто замість однієї жінки хоче двох, замість двох — трьох, замість шести — дванадцять і замість дванадцяти — безкінечність».
Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.