Вершини
Шрифт:
Хіба що з ілюстрацій чи з «Клубу кіноман-дрівників». Перед екраном телевізора, цього новітнього пожирача людського часу й енергії. З чашечкою кави в пухкеньких долоньках. Що не знали іншого інструмента, крім виделки та ложки.
– Мамонько, поглянь, яка гірка!
На екрані. П'ять, десять сантиметрів од сили. Мініатюрна й безпечна, як ялинкова прикраса.
Як приємно і зручно отак мандрувати! В м'якенькому кріслі, з кішечкою на колінах, з дружиною під боком, що, надівши акуратний фартушок, готує вечерю.
І здається, що вже
Щоранку, після того як сестри зміряють температуру, до них ввалюється обрубок людини. Обрубок такий безжурно веселий, що навіть повітря довкола нього починає світитися і сяяти.
– Драстє! Дядя Вася вас лічно привєтствуєт!
Щось неприродне, опереткове було в цій щоденній появі.
Дядя Вася – місцева знаменитість. Щозими він акуратно лягає в лікарню. Не з своєї волі, звісно: вкладає горілка. Або, якщо точніше – спирт, яким торгують у місцевих шалманах.
Тож дядя Вася, відколи себе й пам'ятає (а пам'ять його веде свій вік від першої чарки), спожива лише спирт.
– Кінчаю десяту цистерну! – доповідає він гордо. Цистерни, звісно, залізничні, чотирьохосьові, в кожній можна легко втопити слона. Чи носорога.
Дядя Вася весь людський рід ділить на тих, що п'ють, і тих, що не п'ють. Хоча в душі переконаний, що тих, які не п'ють, взагалі не існує. Вони тільки вміють прикидатись тверезими, от в чому фокус!
– Не п'є тільки півень! Та й то лише тому, що йому не підносять.
Алкоголіком же себе дядя Вася не вважає,
– Хто єсть справжній алкаш? Справжній алкаш є той, хто не зна міри. Я ж свою міру знаю. Приймаю вовнутрь за один раз не більш, ніж півлітра. То ви мені поясніть після цього: який же я алкоголік?
В нього, розповідають, золоті руки були. Столяр, пічник, кравець, бляхар і мисливець – гроші колись так і пливли з усіх боків, і він їх акуратно отоварював спиртом, цим, в очах дяді Васі, єдиним крамом, за який варт платити гроші.
Тепер, коли рук не стало, одержує пенсію. Як інвалід першої групи. Живе від випивки до випивки.
Якось Анатолій запитав:
– Дядю Васю, ви тут прожили все життя: невже вам жодного разу не захотілося піднятись на Ключевську?
– -- А на хрена? – здивувавсь дядя Вася.– Там же рундуків з пивом немає!
Дядя Вася на своєму віку не піднімався вище магазинного ганку. Зате падав звідти грунтовно й надійно: головою в сніг. Лице в нього було теж не раз обморожене, і рожева шкіра блищить, мов полакована. А рук-ніг поступово позбувсь до колін та до ліктів: що йому обріжуть, підлатають та підлікують, він наступної зими знов обморозить.
– На мій вік вистачить! – безтурботно відмахувавсь куксою.– Ви мені краще скажіть: за яким хреном вас на ту гору носило?
Дядя Вася ніяк не може повірити, що хлопці не за гроші подерлись на Ключевську. Ну, хай би з п'яних очей, тоді зрозуміло. Та ще хоча б улітку. А то ж взимку, в найлютіші морози. Не інакше, йшли за якоюсь великою вигодою!
Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.
Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.
Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.
– Вітю,– запитує Анатолій,– а ти лоток заховать не забув?
Двері, що почали прочинятись, завмирають.
– Та начебто заховав,– одразу ж включається в гру Якубенко.
– Наче! – сердиться Анатолій.– Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.
– Та заховав же, кажу!
Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. «Та-ак,–
написано на обличчі каліки.– Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш – не на такого натрапили».
Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:
– Оце да!
– Що там? – поцікавився Сергій.
– Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?
– Сімдесят п'ять!
– А ви кажете... Гм,гм,– наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету.– Що ж тут далі... Ось... В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса...
Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!
Якось не витримав:
– А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!
Плюнув з досади великої і погойдав із палати.
Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.
– На перев'язку, хлоп'ята! – проспіває вона.
Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й" непорочної чистоти сірі очі.
– Хто перший? – сяє усміхом серни.
Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навіть натягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.
– Котіть, Валю, сюди! – каже тоді Анатолій.– Давайте ваш катафалк!
Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне – не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги – наче міни. Один лише порух невірний – і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.