Вежа блазнів

Сапковський Анджей

— Ну… — запнувся гетьман градецької кінноти. — Теє-то… Ні. Не можуть. У мене інший наказ. Тому що, бачите…

— Небезпечно тут навколо, — відкашлявся Галада. — Ми повинні вас… Гм-м… Старанно охороняти.

— Зрозуміло. Повинні.

* * *

Усе було зрозуміло. Амброж уже більше не цікавився ними і не звертав на них уваги, але вони перебували під постійним контролем і наглядом гуситських воїнів. Здавалося б, вони були зовсім вільні, ніхто їм не нав'язувався,

зовсім навпаки, до них ставилися як до товаришів, мало того, їх навіть озброїли і майже включили до складу легкої Браздової кінноти, яка тепер, після об'єднання з головними силами, налічувала понад сотню вершників. Але вони були під вартою, і заперечувати цей факт було неможливо. Шарлей спочатку скреготав зубами і тихо матюкався, та врешті-решт махнув на це рукою.

Залишалася справа нападу на колектора, і про неї ні Шарлей, ні Рейневан не збиралися забувати. Ані закривати її.

Хоч Тибальд Раабе старанно уникав розмови, його врешті-решт приперли до стіни. Точніше — до воза.

— А що мені було робити? — спалахнув він, коли йому нарешті дали можливість говорити. — Пан Самсон натискав! Треба було щось скомбінувати! Думаєте, якби не чутка про гроші, Амброж дав би нам кіннотників? Ага, дірку від бублика! Так що вам годилося би мені подякувати, а не кричати на мене! Якби не моя ідея, то ви сиділи б зараз у Вежі блазнів і чекали на інквізитора!

— Твоя побрехенька могла коштувати нам життя. Якби Амброж був жадібнішим до грошей.

— Якби, якби! Овва! — голіард поправив пом'ятий Шарлеєм каптур. — А я що, не бачив, як він цінував пана Петера? Сумніву не було, що панича Рейнмара він не зачепить. Це по-перше. А по-друге…

— Що по-друге?

— Я справді думав… — Тибальд Раабе кілька разів кашлянув. — Що тут казати… Я був майже впевнений, що саме ви обчистили колектора на Сціборові Вирубці.

— А хто його обчистив?

— А хіба не ви?

— Ти, братику, напрошуєшся на копняка в зад. Добре, розкажи, як тобі вдалося втекти під час нападу?

— Як? — спохмурнів голіард. — А бігцем! Я швидко перебирав ногами. І не озирався, хоча ззаду кричали: «Рятуйте!»

— Вчися, Рейнмаре.

— Вчуся щодня, — урвав його Рейнмар. — А решта, Тибальде? Що там сталося з рештою? З колектором? З францисканцями? З лицарем фон Штітенкроном? З його… З його донькою?

— Я вже вам казав, паничу. Я не озирався. І не питайте більше ні про що.

Рейневан не питав.

* * *

Настали сутінки, але, на превеликий подив Рейневана, армія не зупинилася на постій. Нічним маршем гусити дійшли до села Ратно, нічну пітьму освітили заграви пожеж. Залога ратненського замку проігнорувала ультиматум Амброжа, парламентаріїв обстріляли з арбалетів, тому при світлі палаючих халуп почався штурм. Фортеця захищалася хоробро, але впала ще до світанку. Захисники заплатили за впертість — їх вибили до ноги.

На світанку марш продовжився, а Рейневан уже зрозумів, що рейд Амброжа на клодзьку землю має характер відплати, є помстою за осінній рейд

на Наход і Трутнов, за різанину, яку війська вроцлавського єпископа Конрада і Пути з Частоловиць вчинили під Візмбурком і в селах уздовж ріки Метуї. Після Радкова і Ратна за Візмбурк і Метую заплатила Сьцінавка, що належала Янові Хаугвіцу, який брав участь у єпископському «хрестовому поході». Сьцінавку було за це покарано: її спалили дощенту. Згорів — за два дні до свята своєї покровительки — костелик Святої Варвари. Пробощ устиг утекти — і цим врятував голову від ціпа.

Стоячи спиною до палаючого костелу, Амброж відправив службу Божу — була, виявляється, неділя. Служба була типово гуситською: під відкритим небом, на звичайному столі. Амброж, правлячи, не зняв із пояса меча.

Чехи молилися голосно. Самсон Медок, нерухомий, як антична статуя, стояв і дивився на палаючу пасіку, на солом'яні шапочки вуликів, які займалися вогнем.

Після служби, залишивши за спиною попелище, над яким ще здіймався дим, гусити рушили на схід, пройшли по сідловині між засніженими горбами Голінця і Копця, надвечір добралися до Войбужа. Це був маєток роду фон Цешау. Запеклість, з якою гусити накинулися на село, свідчила про те, що хтось із цього роду теж побував з єпископом під Візмбурком. Не вціліли жодна халупа, жодна стодола, жоден курінь і жодна кліть.

— Ми аж за чотири милі від кордону, — навмисне голосно і демонстративно заявив Урбан Горн. — І всього за милю від Клодзька. Ці дими видно здалеку, а вісті розходяться швидко. Ми ліземо левові в пащу.

Лізли. Коли, закінчивши грабіж, гуситська армія вийшла з Войбужа, зі сходу з'явився лицарський загін силою приблизно в сто коней. У загоні було чимало йоаннітів, герби на корогвах свідчили про присутність Хаугвіців, Мушенів і Цешау. Від самого вигляду гуситів загін перелякано втік.

— Де ж цей лев, брате Горн? — в'їдливо поцікавився Амброж. — Де ж ця паща? Уперед, християни! Уперед, Божі воїни! Уперед, ма-а-а-арш!

* * *

Не було сумнівів, що метою гуситів було Бардо. Якщо навіть якийсь час Рейневан сумнівався — зрештою, Бардо було чималим містом і трохи завеликим шматком навіть для такого собі Амброжа, — то сумніви швидко розвіялися. Армія зупинилася на ніч у лісі поблизу Ниси. І до півночі стукали сокири. Виготовляли остереви — схожі на герб Роновиців тички, з яких стирчали обрубки гілок: просте, зручне, дешеве і дуже ефективне пристосування для того, аби брати приступом фортечні стіни.

— Будете штурмувати? — прямо запитав Шарлей.

Разом з гетьманами Амброжевої кінноти вони сиділи навколо паруючого казана з гороховою кашею і заковтували вміст, дмухаючи на ложки. З ними був Самсон Медок, останнім часом — після Радкова — дуже мовчазний. Велетень не цікавив Амброжа і мав цілковиту свободу, але її він, на диво, використовував, щоби добровільно допомагати на польовій кухні, яку обслуговували жінки і дівчата з Градця-Кралове — похмурі, небалакучі, неприступні і безстатеві.