Вежа блазнів

Сапковський Анджей

— Це правда, — поборов здивування Рейневан. — А ви, пані, так добре знаєтеся на родоводах?

— Знаю дещо, — відрізала жінка. — Брата твого, Петера, знала добре. Він дружив зі Збилютом, моїм чоловіком. Гостював у нас, у Скалці, не один раз. На конях зі скалецького табуна завжди їздив.

— Ви говорите про нього у минулому часі, — Рейневан спохмурнів. — Отже, вже знаєте…

— Знаю.

Тривале мовчання перервала Дзержка.

— Я щиро тобі співчуваю, — сказала вона, а її серйозне обличчя щирість слів підтвердило. — Те, що сталося під Бальбіновом, є трагедією і для мене. Твого брата я знала і любила. Завжди цінувала його за розважливість, за тверезий погляд, за те, що він ніколи

не корчив із себе дутого півпанка. Що тут довго казати, таж саме за прикладом Петерліна і мій Збилют трохи набрався уму-розуму. Ніс, що його він звик був на великопанський манір задирати, опустив до землі, побачив, на чому ногами стоїть. І зайнявся кіньми.

— То воно так було?

— Аякже. До того Збилют із Шаради був пан, шляхтич, відома начебто в Малопольщі фамілія, самим Мельштинським нібито п'ята вода на киселі. Гербовий лицар, із тих, що, знаєте, на грудях — Леліва [197] , а під Лелівою — драні гачі. А тут Петер Беляу, такий само «miles mediocris» [198] , гордий, але бідний, береться за діло, будує фарбувальню і валяльню, привозить майстрів з Гента й Іпра. Маючи в одному місці те, що скажуть інші лицарі, заробляє гроші. І що? І невдовзі стає справжнім паном, вельможним і багатим, а гербові, які до нього перше ставилися з погордою, гнуться в поклонах і пускають слину, улесливо усміхаючись, аби тільки він був ласкавий позичити їм готівки…

197

Один із найдавніших і найшляхетніших польських гербів, окремі роди якого до XV ст. остаточно зубожіли.

198

Скромний воїн (лат.).

— Петерлін, — очі Рейневана блиснули, — Петерлін позичав гроші?

— Я знаю, що ти запідозрив, — Дзержка поглянула на нього з розумінням. — Але це — навряд. Твій брат позичав тільки добре знайомим і надійним людям. За лихварство можна накликати на себе невдоволення Церкви. Петерлін брав малий відсоток, навіть не половину того, що беруть жиди, але від доносів не так-то легко захиститися. А щодо твоїх підозр… Гм, факт, чимало є таких, хто готовий убити, якщо не може або не хоче повернути борг. Але люди, яким позичав твій брат, до таких радше не належали. Так що ти йдеш не тим слідом, родичу.

— Звісно, — стиснув губи Рейневан. — Нема потреби плодити підозри. Я знаю, хто і чому вбив Петерліна. Сумнівів щодо цього я не маю жодних.

— Значить, ти належиш до меншості, — холодно промовила жінка. — Бо у більшості сумніви є.

Тишу, яка запала, знову перервала Дзержка де Вірсінг.

— Ходять чутки серед людей, — повторила вона. — Але було б дуже нерозважливо, ба, просто нерозумно було б на їх підставі відразу хапатися за меч і мстити. Я кажу це на той випадок, якби ви випадково зовсім не до Бардської Божої Матері збиралися, а мали зовсім інші плани і наміри.

Рейневан вдав, що вся його увага прикута до патьоків на брусованій стелі. Шарлей мав міну невинного дитяти.

Дзержка не зводила Петерліна, — знову заговорила вона, знижуючи голос, — то сумніви є. Причому поважні. Бо, розумієте, дивна зараза поширюється у Шльонську. Дивний мор напав на підприємців і купців, та й лицарських голів не милує. Люди вмирають загадковою смертю…

— Пан Барт, — буркнув собі під ніс Рейневан. — Пан Барт із Карчина.

— Пан фон Барт, — почула вона і кивнула. — А перед тим пан Чамбор з Гайссенштайна. А до нього два зброярі з Отмухова, імена я забула. Томас Гернроде, майстер цеху

лимарів з Ниси. Пан Фабіан Пфефферкорн із Немодлінського торгового товариства, що торгує свинцем. А оце зовсім недавно, лише тиждень тому, Миколай Ноймаркт, свидницький сукняний mercator [199] . Справжнісінька моровиця…

199

Торговець (лат.).

— Ану, хай вгадаю, — озвався Шарлей. — Ніхто з названих не помер від віспи. Ані від старості.

— Вгадав.

— Ну, то я повгадую ще трохи: не випадково тебе супроводжує численніший, ніж звичайно, ескорт. Не випадково він складається з озброєних до зубів зарізяк. То куди це, ти казала, їдеш?

— Я не казала, — обірвала вона. — А ту справу я зачепила тільки для того, щоб ви зрозуміли, наскільки вона велика. Щоб зрозуміли: те, що діється в Шльонську, при всьому бажанні не можна приписати Стерчам. Ані звинуватити в цьому Кунца Аулока. Бо це почалося ще задовго до того, як молодого пана де Беляу застали в ліжку з пані Стерчевою. Вам варто про це пам'ятати. А більше мені додати нічого.

— Ти сказала надто багато, — Шарлей не опустив очей, — щоби не закінчити. Хто вбиває шльонських купців?

— Якби ми знали, — очі Дзержки де Вірсінг грізно запалали, — то він уже не вбивав би. Але не бійтеся, ми дізнаємося. А ви тримайтеся від цього подалі.

— Чи говорить вам що-небудь, — вставив Рейневан, — ім'я Горн? Урбан Горн?

— Ні, — відповіла Дзержка, а Рейневан відразу зрозумів, що вона каже неправду. Шарлей глянув на нього, і в його очах Рейневан прочитав вказівку запитань більше не ставити.

— Тримайтеся від цього подалі, — повторила Дзержка. — Це небезпечна справа. А ви маєте, якщо вірити чуткам, і своїх гризот не одну. Людиська балакають, що Стерчі міцно заповзялися. Що Киріелейсон і Сторк нишпорять, мов вовки, що вже напали на слід. І, нарешті, що пан Гунцелін фон Лаасан призначив винагороду за якихось двох шельм..

— Плітки, — перебив Шарлей. — Брехні.

— Можливо. Але вже не одного вони завели на шибеницю. Тому я радила б вам триматися осторонь головних шляхів. А замість Барда, до якого ви начебто прямуєте, порадила б яке-небудь інше, більш віддалене місто. Наприклад, Пожонь. Чи Остшигом. Буду, врешті-решт.

Шарлей поштиво поклонився.

— Цінна порада. І дякую за неї. Але Угорщина далеко, оно аж де. А я — пішки… Без коня.

— Не канюч, Шарлею. Тобі це не до лиця… Зараза!

Вона знову підхопилася, кинулися до вікна, не шкодуючи лайливих прізвиськ для когось, хто недбало поводився з конем.

— Ходімо надвір, — сказала вона, поправляючи волосся і погойдуючи бюстом. — Як сама не догляну, ці курві сини помарнують мені жеребців.

— Непоганий табунець, — оцінив Шарлей, коли вони вийшли. — Навіть як на скалецькі мірки. Чималий гріш буде. Якщо продаси.

— Нема за що боятися, — Дзержка де Вірсінг із задоволенням подивилася на своїх румаків. — Є попит на кастильців, йдуть і під'їздки. Коли йдеться про коней, панове лицарі позбуваються притаманної їм скнарості. Знаєте, як воно є: у поході кожен хоче і власним конем похвалитися, і почтом.

— У якому поході?

Дзержка кашлянула, озирнулася. Потім скривила губи.

— Щоб світ цей виправляти.

— Ага, — здогадався Шарлей. — Чехи.

— Про це, — торговка кіньми скривилася ще більше, — краще не говорити заголосно. Вроцлавський єпископ начебто всерйоз узявся за тутешніх єретиків. По дорозі, скільки оце міст я проминула, під кожним стоять шибениці, що аж вгинаються від повішеників. Кострища від вогнищ інквізиції.