Вежа блазнів
Шрифт:
— Таж ми не єретики. То чого нам боятися?
— Там, де каструють жеребців, — сказала Дзержка зі знанням справи, — не зашкодить припильнувати і власні яйця.
Шарлей не прокоментував. Він був зайнятий спостереженням за кількома озброєними людьми, які саме виводили із сараю віз, накритий чорною просмоленою мішковиною. У віз запрягли пару коней. Потім озброєні, під окрики грубого сержанта, винесли і повантажили під плахту чималу обвішану замками скриню. Нарешті з корчми вийшов високий суб'єкт у бобровому ковпаку та у плащі з бобровим коміром.
— Хто то? — зацікавився Шарлей. — Інквізитор?
— Близько до того, — упівголоса відповіла Дзержка де Вірсінг. — Це колектор [200] .
— Який податок?
— Спеціальний, одноразовий. На війну. З єретиками.
— Чеськими?
— А є якісь інші? — Дзержка знову скривилася. — А податок ухвалили панове на рейхстагу у Франкфурті. Чий маєток більший за дві тисячі гульденів, той повинен заплатити гульден, чий менший — півгульдена. Кожен зброєносець лицарського роду повинен дати три гульдени, лицар — п'ять, барон — десять… Усі духовні особи повинні сплатити п'ять від ста зі свого річного доходу, духовні без доходів — два гроші…
200
Збирач, з лат. collector.
Шарлей вишкірив в усмішці білі зуби.
— Відсутність доходів, певно, задекларували всі духовні. З тільки-що згаданим вроцлавським єпископом на чолі. А проте скриньку довелося піднімати чотирьом міцним одоробалам. В ескорті ж я нарахував вісьмох. Дивно, що такий суттєвий вантаж охороняє такий нечисленний загін.
— Ескорт міняється, — пояснила Дзержка, — по всьому маршруту. Котрого лицаря маєтки, той і надає охорону. Тому-то зараз їх так мало. Це, Шарлею, як із тим переходом євреїв через Червоне море. Євреї перейшли, єгиптяни ще не приспіли…
— А море розступилося, — Шарлей теж знав цей анекдот. — Розумію. Що ж, Дзержко, будемо прощатися. Красно дякую тобі за все.
— Зачекай ще якусь хвилину з подякою. Зараз я накажу підготувати тобі коника. Щоб тобі не довелося тюпати пішки. І щоби ти мав якісь шанси, коли тебе нажене погоня. Тільки не думай, що я це з милосердя роблю і від доброго серця. Повернеш гроші, коли буде змога. Сорок ринських. Не кривися. Ціна — як для брата! Ти маєш бути мені вдячний.
— Я і є вдячний, — посміхнувся демерит. — Спасибі, Дзержко. Превелике спасибі. На тебе завжди можна було розраховувати. А щоб не вийшло, що я тільки брати швидкий, прошу, це подарунок для тебе.
— Капшуки, — холодно констатувала Дзержка. — Досить непогані. Срібною ниткою гаптовані. І перлами. Навіть гарними. Хоч і фальшивими. Але чому три?
— Бо я щедрий. І це ще не все, — Шарлей стишив голос, озирнувся. — Маєш знати, Дзержко, що присутній тут юний Рейнмар володіє певними… Гм-м… Здібностями. Дуже незвичайними, щоб не сказати… магічними.
— Що?
— Шарлей перебільшує, — відмахнувся Рейневан.
— Я медик, а не маг.
— Отож-бо, — підхопив демерит. — Якби тобі знадобився якийсь еліксир чи фільтр… Любовний, припустімо… Афродизіяк… Що-небудь для потенції…
— Для потенції, — замислено повторила вона. — Гм-м… Могло би придатися…
— От бачиш. А що я казав?
— …для жеребців, — докінчила Дзержка де Вірсінг. — Я з любов'ю сама даю собі раду. І ще цілком успішно обходжуся без чарів.
— Прошу принести письмове приладдя, — сказав після недовгої паузи Рейневан. — Я випишу рецепт.
Підготованим коником виявився зграбний гнідий палефруа, той самісінький, якого вони знайшли на просіці. Рейневан, який віщуванню лісових чаклунок спочатку віри радше не йняв, тепер глибоко замислився. Шарлей же скочив на коня і хвацько об'їхав площу. Демерит продемонстрував черговий талант — керований твердою рукою і сильними коліньми гнідко йшов
— Я й не знала, — промовила вона тихо, — що він такий чудовий наїзник. Воістину, талантів йому не бракує.
— Це правда.
— А ти, родичу, — обернулася вона, — будь обережніший. Триває полювання на гуситських емісарів. Зараз усюди з осторогою дивляться на чужинців і прибульців, а як де побачать, негайно доносять. Бо хто не донесе, той сам опиниться під підозрою. Ти ж мало того, що чужак і прибулець, то до того ж іще й ім'я твоє і рід стали відомі в Шльонську, усе більше людей нашорошують вуха, почувши «Белява». Придумай собі що-небудь. Назвися… Гм-м-м… Щоб хоча б ім'я залишилося те саме, щоб ти весь час не забувався… Так що нехай буде… Рейнмар фон Хагенау [201] .
201
Рейнмар фон Хагенау — німецький поет XII ст.
— Але ж, — посміхнувся Рейневан, — так звати відомого поета…
— Не крути носом. Зрештою, часи зараз важкі. Хто в такі часи пам'ятає імена поетів?
Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під'їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.
— Вдатна худобинка, — сказав він, поплескуючи жереб ця по шиї. — І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай.
— Бувайте. Хай вас Бог провадить.
— До побачення.
— До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Монастир вони спочатку почули, а потім уже побачили, бо він, схований серед лісу, раптом озвався глибоким, але мелодійним дзвоном. Ще не відлунало бамкання, як оточені муром будівлі раптом зачервоніли черепицею між листя вільх і грабів, які вдивлялися в зелену від ряски й молодильника дзеркальну воду ставків, гладку, як свічадо, по якій час від часу розходилися кола — ознака жирування великої риби. В очереті кумкали жаби, крякали качки, стрекотіли і плюскотіли очеретянки.
Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.
— Онде, — показав Шарлей, піднімаючись у стременах. — Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:
Bemardus valles, montes Benedictus amabat, Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [202] .А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча,
швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів.
202
[Примітка автора] Bemardus valles, montes Benedictus amabat — «Бернард долини полюбив, Бенедикт — гори, Франциск — міста, Домінік — людні метрополії». Популярна приказка. Анонімна, як і більшість популярних приказок.