Вежа блазнів
Шрифт:
— Кажуть, — повторив він, — готується похід.
— А на кого, пане Маркварте?
Шпакуватий не мав часу на відповідь. На майдані зчинилися шум і гам. Хтось лаявся, хтось верещав, уривчасто заскімлив копнутий пес. Хтось голосно кликав цирульника або жида. Або того й того.
— Чуєте, — вказав головою шпакуватий, глузливо посміхаючись. — Саме вчасно. Що там сталося? Га? Пане Яську?
— Отто Глаубіц потяв Йона Шенфельда, — відказав захеканий лицар із тонкими вусами, що звисали, як у татарина. — Йому тра медика. А той запропастився. Пропав, парх, шельма.
— А хто вчора грозився навчити жидовина їсти за звичаєм? Хто брався силою нагодувати його свининою? Кого я просив дати неборакові
— Ви, як завжди, були праві, шляхетний пане фон Штольберг, — неохоче зізнався вусатий. — Але що нам тепер робити? З Шенфельда цебенить, як із кабана, а від цирульника тільки його жидівські причандали залишилися…
— Давайте-но їх сюди, — голосно і не довго думаючи сказав Рейневан. — І давайте пораненого. І світла, більше світла…
Пораненим, який невдовзі гепнувся усім своїм обладунком на стіл, загримівши металом, виявився один із двох лицарів, що билися на майдані без шоломів. Наслідком такої нерозважливості виявилися розрубана майже до кістки щока і сильно надрізане, відвисле вухо. Поранений лаявся і смикався, кров рясно лилася на липові дошки столу, забруднювала м'ясо, просочувалася у хліб.
Принесли сакви медика, і при світлі декількох тріскучих скіпок Рейневан узявся до діла. Знайшов флакон із ларендогрою [324] , вилив його вміст на рану. При цій процедурі пацієнт зашарпався, як осетер, і замалим не впав зі столу, тож довелося його притримати. Рейневан швидко всунув дратву в криву голку і почав зшивати, намагаючись робити якомога рівніші стібки. Оперований узявся огидно лихословити, безбожно торкаючись деяких релігійних догм, тому шпакуватий Маркварт фон Штольберг заткнув йому рота шматком грудинки. Рейневан подякував очима. І шив, шив і в'язав вузли під цікавими поглядами публіки, що обступила стіл. Рухами голови відганяючи від себе нічних метеликів, які густо летіли на світло, він зосереджувався на тому, щоби прикріпити вухо якомога ближче до місця його первісного розташування.
324
Ароматна квіткова вода із запахом лаванди чи розмарину.
— Чисте полотно, — попросив він трохи згодом. Негайно зловили одну з дівок, що спостерігали за операцією, і здерли з неї сорочку, а протести вгамували, врізавши дівці пару разів по писку.
Рейневан ретельно забинтував голову пораненого роздертим на пасма лляним полотном, наклав грубу пов'язку. Поранений, на диво, не зімлів, а сів, невиразно промимрив щось про святу Люцію, заохав, застогнав і потиснув Рейневанові руку. Після чого всі присутні зразу взялися тиснути йому руку, вітаючи медика з доброю роботою. Рейневан приймав привітання, усміхнений і гордий. Хоча він усвідомлював, що пришити вухо йому не вельми вдалося, але чимало пик навколо нього мали на собі сліди ще гірше зашитих ран. Поранений щось бурмотів з-під пов'язки, одначе його ніхто не слухав.
— А що? Молодчина, хіба ні? — поруч приймав поздоровлення Шарлей. — Doctus doctor [325] , хай мені біс. Добрий медик, га?
— Добрий, — погодився винуватець, на обличчі якого не було ані найменшого сліду каяття, той самий Глаубіц із золотим коропом у гербі, вручаючи Рейневанові кружку меду. — Та ще й тверезий, а це рідкість серед коновалів. Пощастило Шенфельду!
— Пощастило, — холодно прокоментував Буко фон Кроссіг, — бо це ти його рубонув. А якби я, то нічого було би пришивати.
325
Учений майстер (лат.).
Зацікавлення
Кавалькаду з кільканадцяти збройних очолювали троє вершників. Посередині їхав лисіючий товстун в обладунку, покритому чорною емаллю, по його праву руку — лицар з похмурою міною і навскісним шрамом на чолі, а по ліву — священик або чернець, але з кордом на боці та в залізному комірі на кольчузі, надягнутій просто поверх ряси.
— Приїхали Барнхельм і Зульц, — проголосив Маркварт фон Штольберг. — До корчми, панове лицарі! На тінг! Далі, далі. Ану, закличте-но тих, які дівок молотять по засіках! Будіть сплячих! На тінг!
Зчинилася деяка метушня, майже всі лицарі, що збиралися на нараду, запасалися їжею і питвом. Голосно і грізно підкликали пахолків, щоби ті повикочували нові бочки і барила. Серед тих, хто прибіг на заклик, з'явився і Самсон Медок. Рейневан тихенько підкликав його і залишив біля себе. Він хотів уберегти супутника від долі служників, яким раубрітери не шкодували штурханців і стусанів.
— Йдіть на той тінг, — сказав Шарлей. — Змішайтеся з натовпом. Добре було би знати, що планує ця компанія.
— А ти?
— У мене тимчасово інші плани, — демерит упіймав очима палкий погляд циганки, яка крутилася поблизу, вродливої, хоч трохи присадкуватої, із золотими перстениками, вплетеними у волосся кольору воронового крила. Циганка підморгнула йому.
Рейневанові дуже кортіло усе це прокоментувати. Однак він узяв себе в руки.
У корчмі була тіснота. Під низькою брусовою стелею снувалися дим і сморід. Запах людей, які давно не знімали лат, себто запах заліза і не тільки. Лицарі й армігери порозставляли лави так, щоб утворилося щось на кшталт круглого столу короля Артура, але далеко не для всіх там вистачило місця. Значна частина присутніх стояла. Серед них, в останніх рядах, щоб не впадати у вічі, були і Рейневан та Самсон Медок.
Тінг відкрив, вітаючи на ім'я найбільш знатних, Маркварт фон Штольберг. Відразу після нього взяв голос Трауготт фон Барнхельм, той із новоприбулих, який був гладкий і лисуватий, у покритій чорною емаллю збруї.
— Справа, значиться, така, — почав він, із дзенькотом кладучи перед собою меч у піхвах, — що Конрад, єпископ Вроцлава, скликає збройних під свої хоругви. Значиться, збирає військо, щоби знову вдарити по чехах, значиться, по єретиках. Буде, значиться, хрестовий похід. Повідомив мене через довірену особу пан староста Колдіц, що як хто хоче, то може до хрестоносного війська приступити. Усі провини хрестоносцеві простяться, а що хто заробить — те його. Конрадові ксьондзи ще багато чого при цьому казали, я таки того не запам'ятав, але тут є патер Гіацинт, якого я, значиться, узяв по дорозі, він вам про це ліпше скаже.
Патер Гіацинт, той самий священик в обладунку, встав, кинув на стіл власну зброю — важкий і широкий корд.
— Благословен Господь, — загримів він, як з амвона, здіймаючи руки жестом проповідника, — опора моя! Він мої руки привчає до бою, пальці мої — до війни! Братіє! Віра відступила! У Чехії єретицька зараза набрала нової сили, огидний дракон гуситської єресі підняв свою мерзенну голову! Невже ви, шляхетні лицарі, станете байдуже дивитися, у той час як під хрести на знаменах юрмами стікаються люди нижчих станів? Коли, бачачи, що гусити все ще живі, щоранку плаче і побивається Матір Божа? Шляхетні панове! Нагадую вам слова святого Бернарда: убити ворога во ім'я Христове — значить повернути його до Христа!