Вежа блазнів
Шрифт:
— Курва! — сказав у цілковитій тиші Пашко Римбаба. — Цього, мабуть, уже ніяк не вдасться пришити.
Рейневан недооцінив Самсона Медка.
У стайні він навіть не встиг осідлати коня, як відчув на потилиці лоскітливий погляд. Обернувся, побачив — і завмер, як соляний стовп, обіруч тримаючи сідло. Вилаявся, після чого з розмаху засадив сідло на спину коневі.
— Не дорікай мені, — сказав він, не повертаючи голови і вдаючи, що повністю зайнятий упряжжю. — Мушу їхати слідом за
Самсон Медок, прихилившись до одвірка, сплів руки на грудях і мовчав, але його погляд був аж надто промовистим.
— Я мушу їхати за ними, — голосно і швидко сказав після напруженого вагання Рейневан. — Не можу інакше. Зрозумій мене. Для мене це неповторна нагода. Провидіння…
— Персона пана Гайна фон Чірне, — посміхнувся Самсон, — і мені приводить на думку чимало аналогій. Але жодну з них я не назвав би пов'язаною із провидінням. Одначе що ж, я тебе розумію. Хоч не скажу, що мені це легко далося.
— Гайн Чірне — ворог Стерчів. Ворог Кунца Аулока. Ворог моїх ворогів, а отже, мій природний союзник. Завдяки ньому в мене може з'явитися шанс помститися за брата. Не зітхай, Самсоне. Тут не місце і не час для чергового диспуту, який би закінчився висновком, що помста — річ надаремна й безглузда. Убивці мого брата не тільки спокійно ходять по землі, а ще й безперервно наступають мені на п'яти, погрожують смертю, переслідують жінку, яку я кохаю. Ні, Самсоне. Я не втечу в Угорщину, залишивши їх тут зі славою і хвалою. Маю добру нагоду, маю союзника, знайшов ворога мого ворога. Чірне пообіцяв випустити кишки зі Стерчів і Аулока. Може, це нічого не дасть, може, це приземлено, може, недостойно, може, безглуздо, але я хочу йому в цьому допомогти і хочу при цьому бути. Хочу бачити, як він випускатиме…
Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з'являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.
— Шарлей… — почав він, затягуючи попругу. — Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком… І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!
Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.
— Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом…
Рейневан замовк.
— Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, — ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.
Самсон Медок довго мовчав.
— Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, — сказав він врешті-решт. — Не стану
Рейневан довго мовчав.
— Самсоне, — нарешті промовив він. — Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді… Чи те, що ти говорив про себе… Хто ти?
— Ego sum, qui sum, — м'яко перервав Самсон. — Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.
— Шарлей — чоловік бувалий і спритний, — швидко сказав Рейневан. — В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто…
— Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.
Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки — принаймні наразі — заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів глоду, що виступали з білого савану. Крім того, далеко в темряві мерехтів і вказував дорогу невиразний, танцюючий вогник — ліхтар загону Гайна фон Чірне.
Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в'їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. «Що ж, — подумав він, — зрештою, це ж уже вересень».
Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала — як не дивно — над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?
Зненацька два кущі перегородили йому шлях, а третій вихопив віжки. Четвертий же приставив до грудей щось таке, що могло бути тільки наконечником рогатини.
Навколо затупотіли копита, посилився запах кінського і людського поту. Скреготнуло кресало, посипалися іскри, загорілися ліхтарі. Рейневан примружив очі й відхилився в сідлі, бо один з ліхтарів йому підсунули майже під носа.
— Як на шпига він занадто гарний, — сказав Гайн фон Чірне. — Як на платного вбивцю занадто молодий. Але не завжди варто довіряти очам.
— Я є…
Він запнувся і зіщулився в сідлі, бо дістав чимось твердим по спині.
— Наразі я вирішую, чим ти є, — холодно зауважив Чірне. — І чим ти не є. Наприклад, ти не є роздовбаним арбалетними стрілами трупом у рові. Поки що, саме завдяки моєму рішенню. А тепер помовчи, бо я думаю.
— А що тут думати, — озвався Вітелоццо Гаетані, італієць. Він по-німецьки говорив вільно, але його зраджував мелодійний акцент. — Ножем його через горло — і баста. Та їдьмо вже, бо холодно і їсти хочеться.