Вежа блазнів
Шрифт:
— О! — Шарлей глянув на нього скоса. — То у вас там, у позасвітті, такий самий календар?
— Загалом, так. — Самсон не відреагував на зачіпку. — Ти питався про дату, я відповів. Хочеш ще чогось? Якихось точніших даних? Сьогодні свято Різдва Діви Марії, Nativitas Mariae.
— А значить, — констатував Шарлей, — турнір відбувається саме з цієї нагоди. Їдьмо, панове!
Підміські заболоні були заповнені людьми, видно було також тимчасові трибуни для глядачів вищої категорії, оббиті кольоровим сукном, прикрашені гірляндами, стрічками, п'ястівськими орлами і гербовими щитами лицарства. Біля трибун стояли будки ремісників і прилавки продавців їжі, реліквій і сувенірів, а понад усім цим майоріла феєрія різнобарвних прапорів, хоругв, вимпелів і гонфалонів [339] .
339
Різновид прапора (італ. gonfalon) у формі прямокутника, який
Крізь гамір юрби раз у раз пробивався мідний голос сурем і труб.
Подія, в принципі, нікого не мала дивувати. Зембицький князь Ян разом з кількома іншими шльонськими князями і вельможами належав до «Руденбанду», Товариства Нашийника, члени якого були зобов'язані виступати на турнірах принаймні раз на рік. Але на відміну від більшості князів, які виконували недешевий обов'язок досить неохоче і не вельми регулярно, Ян із Зембиць влаштовував турніри раз за разом. Князівство, як не крути, невеличке, було, хоч це й не впадало у вічі, малоприбутковим, хтозна, чи не найбіднішим у цьому сенсі в цілому Шльонську. Незважаючи на це, князь Ян позичав гроші під заставу і надимав губу. Він по самі вуха заборгував євреям, продав усе, що міг продати, і здав в оренду усе, що міг здати. Від фінансової руїни його врятував шлюб із Ельжбетою Мельштинською, дуже багатою вдовою краківського воєводи Спитека. Княгиня Ельжбета, поки ще жила, трохи стримувала Яна та його широкі жести, але після її смерті князь із подвоєною енергією взявся розтринькувати спадщину. У Зембицях відновилися турніри, розгульні бенкети і помпезні полювання.
Знову загриміли труби, загаласував натовп. Вони були вже настільки близько, що згори бачили арену — класичну, довжиною двісті п'ятдесят і шириною сто кроків, огороджену подвійним плотом з колод, особливо солідним із зовнішнього боку, здатним витримати напір юрби. Усередині арени поставили бар'єр, уздовж якого, нахиливши списи, якраз мчали один на одного двоє лицарів. Юрба ревла, свистіла і плескала в долоні.
— Цей турнір, — оцінив Шарлей, — це hastiludium [340] , яке ми спостерігаємо, полегшить наше завдання. Тут зібралося все місто. Гляньте, ондечки навіть на дерева повилазили. Можу побитися об заклад, Рейневане, що твоєї коханої ніхто не пильнує. Злазьмо з коней, щоб не впадати в око, обійдемо цей гучний ярмарок, змішаємося із селянами і ввійдемо в місто. Veni, vidi, vici! [341]
340
Турнір на списах (лат.).
341
Прийшов, побачив, переміг (лат.). Юлій Цезар.
— Перш ніж ми підемо за Цезарем, — покрутив головою Самсон Медок, — треба було би перевірити, чи Рейнмарової коханої випадково немає серед глядачів турніру. Якщо зібралося все місто, може, і вона тут?
— А що Аделя, — Рейневан зліз з коня, — мала би робити в такій компанії? Нагадую, що її тут тримають ув'язненою. А в'язнів не запрошують на турніри.
— Певно що так. Але що нам заважає перевірити?
Рейневан знизав плечима.
— То ходімо далі.
Йти їм довелося обережно, щоби не вступити в купу. Навколишні гайочки перетворилися, як і завжди з оказії якого-небудь турніру, на всезагальний нужник. Зембиці нараховували близько п'яти тисяч жителів, але турнір міг привабити ще й гостей, і разом це давало десь приблизно п'ять з половиною тисяч осіб. Скидалося на те, що кожен із цих п'яти з половиною тисяч відвідав кущі щонайменше двічі — щоб виоратися, висцятися і викинути недогризений бублик. Смерділо як від ста чортів. Це був явно не перший день турніру.
Труби затрубили, натовп знову крикнув в один великий голос. Цього разу подорожні були вже настільки близько, щоби спершу почути тріск, із яким ламалися списи, і грюкіт зіткнення чергових суперників.
— Імпозантний турнір, — оцінив Самсон Медок. — Імпозантний і багатий.
— Як і завжди у князя Яна.
Повз них пройшов дебелий парубок, який вів у кущі гожу, рум'яну й вогнеоку красуню. Рейневан із симпатією подивився на пару, подумки бажаючи їм знайти потаємну місцинку, до того ж вільну від лайна. Його думки заполонив нав'язливий образ того, чим ця парочка зараз займатиметься в кущах, і в промежині приємно залоскотало. «Нічого, — подумав він, — нічого, мене від подібних утіх з Аделею також відділяють уже тільки хвилини».
— Туди, — Шарлей із притаманною йому інтуїцією повів їх поміж будками ковалів і зброярів. — Давайте-но коней сюди, до плоту. І ходіть осюди, тут вільніше.
— Спробуймо підійти ближче до трибуни, — сказав Рейневан. — Якщо Аделя тут, то…
Його слова заглушили фанфари.
— Aux honneurs, seigneurs chevaliers et escuiers! [342] — голосно викрикнув маршал герольдів, коли фанфари затихли. — Aux honneurs! Aux honneurs!
Девізом князя Яна була сучасність. І європейськість. Виділяючись у цьому навіть з-поміж шльонських П'ястів, зембицький князь потерпав від
342
З честю, панове лицарі та зброєносці (фр.).
— Aux honneurs! — кричав по-європейськи маршал герольдів, одягнений у жовтий табарт [343] з великим чорним п'ястівським орлом. — Aux honneurs! Laissez les aller! [344]
Ясна річ, маршал, старий добрий німецький Marschall, у князя Яна звався по-європейськи Roy d'armes [345] , йому допомагали герольди — європейські персеванти [346] , а гонитва зі списами через загорожу, старе добре Stechen "uber Schranken, називалася культурно й по-європейськи: la jouste [347] .
343
Просторий каптан із гербом феодала, який носили герольди та деякі інші слуги.
344
Тут: Починайте! (фр.).
345
«Король герольдів» (фр.).
346
Інша назва герольда.
347
Турнір на списах (фр.).
Лицарі вклали списи в токи [348] і під тупіт копит пішли один на одного уздовж бар'єра. Один, як випливало з гербів на попоні, що зображували вершину гори над срібно-червоною шахівницею, походив з роду Гобергів. Другий лицар був поляком, про це свідчив герб Єліта на щиті та цап у клейноді модно заґратованого турнірного шолома.
Європейський турнір князя Яна привабив безліч гостей зі Шльонська і з-за кордону. Простір між плотами арени і спеціально обгороджену площу заповнювали фантастично строкаті лицарі і зброєносці, серед них і представники найзнатніших шльонських родів. На щитах, кінських попонах, лентнерах і вапенроках виднілися оленячі роги Біберштайнів, баранячі голови Хаугвіців, золоті клямри Цедліців, турячі голови Цеттріців, шахівниці Боршніців, схрещені ключі Ухтеріців, риби Сейдліців, стріли Больців і дзвінки Куасів. Так, ніби цього було замало, то тут, то там можна було побачити чеські та моравські герби: остереви панів з Липи і Ліхтенбурга, одривуса панів із Краваржа, Дубе і Бехині, сукуватки Міровських, лілії Звольських. Не бракувало й поляків: Староконів, Авданців, Долівів, Ястжембців і Лодзів.
348
Опора на обладунку для списа.
Підтримувані могутніми руками Самсона Медка Рейневан і Шарлей повибиралися на кут, а потім і на дах будки коваля. Звідти Рейневан уважно дослідив уже доволі близько розташовану трибуну. Почав з кінця, від менш значних персон. Це була помилка.
— О Боже, — дуже голосно зітхнув він. — Аделя там! Так, душею клянуся… На трибуні!
— Котра?
— Та, що в зеленій сукні… Під балдахіном… Поруч…
— Поруч із самим князем Яном, — не укрилося від Шарлея. — Справді, красуня. Що ж, Рейнмаре, вітаю, ти маєш смак. А от привітати зі знанням жіночої душі не можу. Підтверджується, ой, підтверджується моя думка, що наша зембицька одіссея від самого початку була невдалим задумом.
— Це не так, — запевнив сам себе Рейневан. — Це не може бути так… Вона… Вона — бранка…
— Чия, давай-но подумаємо? — Шарлей прислонив очі долонею. — Поруч із князем сидить Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, за Біберштайном — літня пані, якої я не знаю…
— Євфемія, старша сестра князя, — упізнав Рейневан. — За нею… Це що, Болько Волошек?
— Поміщик з Глогувка, син опольського князя. — Шарлей, як завжди, виявляв неабияку обізнаність. — Біля Волошека сидить клодзький староста, пан Пута з Частоловиць з дружиною, Анною з Колдіців. Далі сидять Кіліан Хаугвіц і його дружина Людгарда, далі старий Герман Цеттріц, далі Янко з Хотемиць, пан на замку Ксьонж. Він саме встає й аплодує Гоче Шаффу з Грайфенштайна, з дружиною, здається, біля неї сидить Миколай Цедліц з Альценау, староста отмуховський, біля нього Гунчель Свинка зі Свин, далі хтось із трьома рибами на червоному полі, значить, Зейдліц або Курцбах. А з іншого боку я бачу Отто фон Боршніца, далі когось з Бішофсгаймів, далі бачу Бертольда Апольду, це чашник із Шенау. Далі сидять Лотар Герсдорф і Гартунг фон Клюкс, обидва — лужичани. На нижній лаві сидять, якщо мені не зраджує зір, Борута з Венцемежиць і Секіль Рейхенбах, пан на Цепловодах… Ні, Рейнмаре. Я не бачу нікого, кого можна було би вважати стражником твоєї Аделі.