Вибрані твори
Шрифт:
Ранки випадали росяні; вийде вона з дійницею на подвір'я, а на моріжку краплинки срібляться перлинами; потім заіскряться, почервоніють, наче кетяшини доспілих порічок.
За селом на пагорбі м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долині диміли широченні три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвеніти в денце перші струмки молока, Дмитро скрипне сінешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засіку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її і почне дорікати:
— Чи
— Хіба ж такий, як ти, проспить грушку в попелі. Ходім, молока вип'єш.
— І чого б це я до хати ходив, коли дійниця переді мною.
— Люди ж сміятимуться. — Нічого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималі одміни в її серце — найбільш за Дмитра раділа. То раніш, за якимись думами, рідко і на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарському, а не зогріє слова усмішкою. І боляче було матері, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смерті Тимофія зробив хлопця похмурим і старшим.
А тепер посвітлішав Дмитро, в очах заграли блищики, подобріли вони. Стриманий усміх на вустах і розмови стали довшими, веселішими. То бувало відріже коротко на ходу: «У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла». Та й годі. А тепер не раз і сяде біля неї, порадиться, поміркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах — щось інше думає.
— Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулім році як молотив — три дні, наче комин, сажею плювався. В одній книжці вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.
— На вогнику? Луска відскочить.
— Коли через солом'яний віхоть струмок пропустим — тільки головня згорить. Про це й в сільраді гомоніли. Агроном з району приїжджав. Ох, і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!
— Сміятимуться сусіди.
— Сьогодні посміються, а завтра самі так зроблять. Як ви думаєте?
— Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм гроші платять.
— І я так думаю, — подивився насмішкувато і прикусив губу.
«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», — раділа всією душею.
«І коли воно почалося в нього?» — перебирала в пам'яті перші прояви одміни. І зовсім несподівано взнала, що син її вміє не тільки мугикати, а й співати неабияк.
В неділю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусіднє селище, пішла оглядати поля.
Вогкий і теплий день затуманив сонце, і обриси дальнього лісу, хат були чіткими, наче свіжа різьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкі жита потемнішали, погрубішали стрілами, і в них уже дрімав сповитий зеленим шовком колос. Усі свої чотири десятини, розкидані у, п'яти руках, обійшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена і радісна. Біля повітки стояв віз, в оборі занепокоївся карий.
«Приїхав Дмитро з ярмарку». — І в цей час почула, як тихо
Здригнулася і прихилилась до одвірка.
З-за Великого шляху випливав місяць; вечір розколював і устеляв синіми стежками горбовини неспокійних хмарин, і дерева в садку розтрушували проміння та роси.
«Цю ж пісню співав Тимофій таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечері. Відходив, дружино моя, по зеленій землі… Тільки й живеш у серці моєму».
Ой чи явір, чи не явір, Чи зелена яворина, Поміж всіма дівоньками, Тільки ти мені одна та мила.Бринять мелодійно шибки.
«Може, десь і виглядає тебе твоя яворина, а може, і росте тільки Сказано: хлопець на коні, а дівка в колисці». Увійшла тихо в хату.
— Як ярмаркувалося, Дмитре? — засвітила каганець.
— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
— Тільки трохи? — весело усміхається. — Що ж ти придбав?
— Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, — недбало подає, а сам пильно дивиться на неї — чи вгодив?
— Спасибі тобі, сину, — аж затремтіла вона. «Нічого ж не казала — сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя».
І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.
— Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осіння година. А серце мав людське.
V
Спокійно й широко тече дорога в іскристий південь. За селом, неначе в один день саджені, звелися могутньою брамою два дуби, на плечі лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собі скарби, одначе досить вітерцю пробитися крізь живі кучері, як цілі потоки сонця спалахнуть і бризнуть в усі сторони й зніжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь, куріпкою щулиться по борозенках несмілий наут, усміхається темноблакитними очима зелена вика, рясніють краплинки крові на кучерях гороху.
Край дороги гаряче спахнув сніп мерехтливого проміння — з серпом у зігнутій руці випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла піт з чола… Срібний молодик гребінцем оповив її коси, обвіяні степовим пилом. На хвилинку застигла біля снопа, немов коло дитини.