Вибрані твори
Шрифт:
В правлінні колгоспу Григорій нікого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторію, чи до дослідної ділянки жита. І попрямував на поле.
Із заходу почала висовуватись важка чорна хмара. І тільки доповзла димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко і не-сміло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомін ефіру в приймачі, зашкварчала гаряча дорога, загомоніла й потемніла молода листва дерев, закрутились і побуріли вибілені щепи. Потім дощ розійшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрібною дугою, і в мелодію шелесту — ростем, ростем —
Григорій під липою перестояв зливу. Теплі потоки змили його злість, і він, мокрий та веселий, попрямував до завітної ділянки — одного гектара жита, — яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорія була думка — добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращі всеукраїнські досягнення. Правда, всім він говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружині довірився, що думає взяти першість по області, але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. І тільки щоб не осоромитись, обережно казав про районні масштаби. Він ретельно вивчив літературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовиків зерноводства, з кожним днем все більше вірячи, що мрія його здійсниться. Але ні на нарадах, ні на зборах він навіть словом не заїкнувся про це. «Зробимо — тоді скажемо».
В минулому році він чудово прочитав бригадирам і ланковим курс лекцій про підвищення врожайності озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла і забуртувала на ділянці двадцять п'ять тонн гною, покрила його снігом, щоб не вивітрився азот, а коли розтанув сніг — закидала землею. У квітні Григорій добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потім заборонували землю поперек скиб і за все літо її тричі культивували. На пухкому пару не було ні одної бур'янини. Перед останньою культивацією на кожний гектар висіяли по два центнери суперфосфату, центнер селітри і сімдесят п'ять кілограмів калійної солі. Потім заборонували в два сліди і на другий день посіяли добірне таращанське жито. Ще восени воно розкішно закущувалось і вирізнялось серед інших посівів. Взимку ланка чимало часу віддала снігозатримуванню, напровесні, як тільки зійшов сніг, підживили сходи кінським гноєм. Сьогодні мали іще підсіяти мінеральні добрива.
Здалеку пізнав Григорій Василину. Жінка поволі ходила полем. Уся ділянка після дощу була прибрана густими самоцвітами, що аж мерехтіли в очах.
— А де ваші помічниці? — привітався з молодицею.
— Злякались дощу і повтікали додому. А мені дощ не вадить, — заясніло смагляве обличчя, засіяне негустими веснянками. І навіть коли раділа молодиця, усмішка була сумовита, бо уста її різко загинались вниз. Тільки очі, затемнені чорними віями і бровами, зменшували вираз природної печалі.
— Ну, тоді я вам допомагатиму підсівати. Приймете?
— Ні, не прийму.
— Чому?
— Боюсь, щоб чоловік не побачив, він у мене ревнивий, — засміялась тихо, щасливо. Сміх її чомусь нагадав Марту, і ледве не зітхнув Григорій… Отак би схилитись із нею над житом, почути приторк теплої руки…
— Через два дні треба буде заборонувати ділянку, —
Увечері за Василиною приїхав Варивон.
— Жінко, чи ти не думаєш на полі ночувати? — гукнув здалеку, зупиняючи коней.
— Ні, не думаю, — зібрала порожні мішки і пішла до гін.
— Та ти ж мокра, як хлющ. І як так можна? От біда, що в тебе добрий чоловік, а варто було б побити, — підхопив дружину обома руками і поніс до воза.
— Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
— Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожаліє, як не чоловік! От дурна баба: ну, цілуй, бо на землю кину.
— Досить, Варивоне, — іще тісніше притулилась до його міцних грудей.
Варивон бережно посадив жінку на воза, накрив її мокрі плечі своїм сукняним піджаком і риссю пустив міцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокірну худобу, якої боялись навіть конюхи. Густим пурпуром горів і мінився захід. Теплий відпар котився полями; над Великим шляхом низько і м'яко майнула крильми сова, і очі її засяяли, як два вогники.
— Тю, чорт! — вилаявся Варивон. — Носить тебе лиха година.
Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь і тихо промовив:
— Коли б не змокла ти, заспівали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.
На перехресті наздогнали високу, худу і сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невідомого був тісно ув'язаний зелений тугий мішок, біля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме і тривожне було в цій високій чорній постаті. І вже обганяючи її, Варивон скоріше здогадався, ніж пізнав, що це був Сафрон Варчук. — Пізнала? — подивився на дружину.
— Неначе Варчук? — відповіла, нахмуривши лоба, і ближче присунулась до чоловіка.
— І не вхопило ніде такого гада.
— Варивоне, підвези! — хрипло гукнув Варчук і швидко пішов до воза, розтягуючи в усмішці зморшкувате обличчя.
— Я вас підвезу тільки на той світ, — злісно процідив Варивон і погнав коні в село.
XXІ
Погода була мінлива. У травні раптом похолодало, і Дмитро навідріз відмовився сіяти гречку.
— Почекаю ще кілька днів, а зараз піду орати на пар, — заявив Степанові Кушніру.
— Що його робити? — в нерішучості завагався той. — Треба посів вчасно закінчити, за графіком. За графіком.
— Ви все з тим графіком носитесь, як деякі уповноважені з району, — натякнув на Петра Крамового.
— Чого ти мені цим уповноваженим печеш очі? — і собі розсердився Кушнір. — Тиснуть на нього і на мене, щоб скоріше засівали.
— І вірно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…
— Словом, роби, що хочеш… Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.