Вибрані твори
Шрифт:
— Дмитро Тимофійович. А вас?
— Іван Васильович. І хто ж ці діла розв'яже?
— Партія.
— Що ж у вас таке?
— Ет, і говорити не хочеться.
— Тяжко? А ви скажіть. І в книгах пишуть: поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.
— Не мені його з вами ділити, — відповів з серцем, гостро відчуваючи, як поколювали його недавно сказані слова невідомого.
— Справді?
— А чого ж. Ви чоловік на машині. Сіли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли
— Дмитре Тимофійовичу, а не куценький твій аршин? — не образився, а розсміявся. — Тип роботяги, що ти намалював, відомий мені. Але він останні дні доживає.
— Еге, коли б то так! — уже спокійніше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловік. «Видно не з тих, які горюче дурно переводять».
— А горе в тебе, дивлюсь, до живого підійшло. — Голос у Івана Васильовича грудний, очі зосереджені і якось зразу то темнішають, то світлішають, а чуб розкішним гроном спадає на рівну, стрілкою, брову.
— До живого, — зітхнув. — 3 колгоспу викинули. А тепер іди — мороч голову людям, ніби їм і без мене мало роботи. — І зразу відчув, як насторожились, стали твердішими очі Івана Васильовича.
«Подумав — який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється» — обпекла гірка здогадка, і все стало противним, знову захотілося побути на самоті, щоб не відчувати на собі розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душі кається: навіщо зупинив машину для нього.
— За що ж вас? — рівно і тихо входить в душу низький голос. — Працювати б наче погано не могли…
— Це правда. По совісті робив, — з болем вирвалось. — Не вмію капарити абияк. То велике діло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. — І замовк. «Навіщо говорити, все одно не повірить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собі…»
— Може з начальством заїлись? Не вгодили?
Дмитро здивовано поглянув на Івана Васильовича, перевірив його повеселілий погляд: не насміхається? «Ні».
— Чоловік, що біля машини вертиться, допік? Вгадав?
— Вгадали.
— Як же воно у вас вийшло? Надіюсь — не за особисті справи? — обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вітрами і сонцем.
— Не за особисті. — Вивчає Івана Васильовича, ще не знаючи, куди він хилить. Але біля серця вже щось затремтіло і почуття тоскного болю наче трохи осіло.
— І я так думаю, — підбадьорюють приязні слова. — Розкажи, Дмитре Тимофійовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти.
«Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не поділитися своєю досадою?» І Дмитро, бліднучи од хвилювання, почав усе розповідати. Однак через обережність не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. «Хто його знає, як воно ще повернеться?»
Іван Васильович
— Тихше жени. «Яка любов до роботи. Творча любов», — слухав неквапну зосереджену розповідь.
— Поле у мене як галка чорне, — уже огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра. — Роса чи туман упаде на нього — і не випарується дурно-пусто, бо ми першими, тільки сніги одшумували, закрили вологу. А як же інакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зійде моя гречка — ока не одірвеш. Як наробишся за цілий день, а увечері з найдальшого поля прийдеш подивитися. Перші листочки у неї, знаєте, округлі, з виємкою, ну, прямо, дитячі сердечка. Аж говорить до тебе… А доспівати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. І діло в тому, що й життя чоловікові вона може скрасити, колгосп на ноги підняти.
«Новатор, новатор росте! Тільки немало ще його очищати треба», — запам'ятовує кожний образ і слово Іван Васильович. Голубінь в його очах уже переважує сталеві тони.
— В минулому році я в себе на городі, для практики, гречку у лунки посадив. Насінину у насінину підібрав. Так такі стебла піднялись, прямо у мій ріст. Розкущувались, кетягами задзвеніли. Подивишся збоку — не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. І кожне — ядерне, гранчасте і таке блискуче, як дорогі камінчики в золотих магазинах.
— Ох і молодець, Дмитре Тимофійовичу! Ти роботу агронома Ворони читав?
— Ні. Про що там?
— Майже про те саме, над чим ти задумався. Він науково довів: посів вирівненим насінням дає на кожному гектарі на три центнери більше зерна. От візьмемо «Українку» — на кожні сто зернин припадає тридцять — великих, п'ятдесят — середніх і двадцять — плюсклих, що дають миршаві запізнілі сходи. Бачив поміж колоссям сухі трухляві стрілки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кілограмів ми пусто висіваємо на кожний гектар.
— Скільки мільйонів пудів на вітер летить, — похитав головою Дмитро. — Значить, недарма я гречку по насінині відбирав. — І вперше щось подібне до усмішки зігнуло його уста. — Хочу таке зерно виростити, як лісовий горіх. Аж у снах приходить воно до мене.
«От де живе душа чоловіка… Нараду, негайно нараду треба скликати», — схвильований Іван Васильович знову одним оком зиркнув на ліву руку, нахмурився, потім швидко розщібнув ремінчик — і годинник м'яко упав у кишеню піджака. Шофер, розуміючи, в чому справа, зупинив машину посеред лісу.