Вибрані твори
Шрифт:
— Де ви той хліб бачили!
— Скоро самі землю гризтимемо!
— Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.
— Привикли по часах робити.
Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.
— Диригує батенько, тільки камертона бракує, — нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.
— О, знову ахтивіст об'явився!
— Степане,
— А що він здав!
— Фунти нещасні.
— Те, що належало, те і здав.
— Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!
— Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
— Уже з голоду припухаємо! — несподівано виділився голос Івана Січкаря.
Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.
«Мене не перекричите», — говорила уся його туго збита постать.
Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:
— Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
— То у мене сердешна болезнь! — гукнув Січкар.
— І запалення хитрощів, — серйозно додав Кушнір.
— Ох і влетить сьогодні Січкареві, — з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.
— Що-небудь узнав? — нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.
— Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. — Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.
— Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, — продовжує Кушнір. — Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: «Хай фабричні коло землі пороблять…»
В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:
— Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.
— Приймаємо до відома, — обізвався Мірошниченко, і куток затих.
— Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.
— Бач, як загрожує, комзлидня!
— Руки короткі!
— Ні, не короткі, громадянине Данько!
— Та хіба я що казав? То не я.
— А язик твій.
— А язик може. Він такий.
— Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.
— Не знайдеш, бо нема.
— Добре,
— Щось уночі у лісових ярах ворушилося.
— Який там чорт ворушився! — занепокоївся Данько.
— Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.
— Ха-ха-ха!
— Іди ти під три чорти.
— Одного бачу, а де ще двох шукати?
— Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
— Того він в яру і ворушився!
— Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.
— Отак би давно.
— Ярами налякали.
— Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!
— Тьху на вас!
— Собі в борщ.
Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.
— Робітники усе для нас будують, виробляють. Вони ні трактори, ні плуги, ні всяку продукцію у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хліба залишить? Ні, товариші, не залишить. Біднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулів треба так трусонути, щоб із усіх шпарин зерно посипалось.
— Гляди, щоб твої кості не посипались!
— Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнір переглянувся з Мірошниченком і далі говорив:
— Отут ціле жужмо куркулів, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нічого у них нема, нічого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засіках оцих нещасних сиріт.
— Давно пора.
— Вже ходили.
— Доки обдиратимете нас? — знову виділився голос Січкаря.
— От і почнемо, товариші, із самого найбіднішого, який в насмішку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Івана Січкаря почнемо.
— Ну й починайте, — процідив крізь зуби Січкар, і дрібні жовті зіниці злісно виділилися на сірих білках. — Уже весь ліс розкопали.
— Іще раз копнемо.
— Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
— А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.
— Дурно — пусто нарізались, — скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. — От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…
— Еге ж, еге ж, — погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.