Вибух
Шрифт:
І Гудзій зрозумів: він сам коваль свого щастя, просування по службі часто залежить не від здібностей, а від фортуни і твого вміння передбачити повороти цієї фортуни. А також від волі та бажання керівників, яким слід догоджати.
Саме в цьому Леонід Павлович скоро зміг наочно переконатися. Через рік після закінчення інституту Гудзієві довелося поїхати у відрядження до Львова, в трест, якому було підпорядковане їхнє підприємство. Це відрядження збіглося зі святом — тепер Леонід Павлович уже не пам’ятав, саме яким, але він потрапив до ресторану, де відзначалося свято, і мав щастя сидіти за столом навпроти самого заступника керуючого трестом. І вміло скористався з цього: виголосив
Те, що той святковий вечір не минув для нього марно, Леонід Павлович відчув наступного ж дня: заступник запросив його до кабінету, розмовляв привітно й навіть пообіцяв принагідно відвідати Гудзія в його провінційному закуті. І дотримав слова. Десь через місяць заступник керуючого справді побував на їхньому підприємстві, згадав про Гудзія і, відмінивши ресторанну трапезу, поїхав обідати до Леоніда Павловича. Звичайно, разом з директором підприємства, котрий зміцнив позиції свого підлеглого кількома коньячними пляшками.
Леонід Павлович витратив на той обід мало не чверть місячної зарплати, проте ніколи не шкодував за тим. Обід вийшов удалим, дружина Гудзія перевершила сама себе, все смакувало начальству, а коньяк розв’язав язики й дуже вчасно: заступник керуючого наче жартома, але водночас і серйозно зауважив директорові: до якого часу керівні кадри, він саме так схарактеризував Гудзія, тулитимуться в однокімнатній квартирі?
Це запитання спричинилося до того, що Леонід Павлович уже через три тижні поліпшив свої житлові умови: одержав двокімнатну квартиру і в кращому районі.
Але що квартира! Можна було б провікувати у тій двокімнатній все життя…
І Леонід Павлович зважився. Вигадав собі відрядження до Львова, покрутився біля приймальні заступника керуючого, вибрав момент, коли секретарка кудись відлучилася, і обережно постукався, точніше, пошкрябався до кабінету начальства. Просунув голову у двері й напівжартома (правда, його дії можна було б сприймати й цілком серйозно) мовив тонким голосом:
— Ку-ку!.. Іване Петровичу, ваш таємний агент прибув!
Іван Петрович спочатку спохмурнів: хто насмілився так нетактовно жартувати? Але, побачивши напіврозгублене, напівперелякане, однак без найменшої неповаги до керівництва Гудзієве обличчя, згадав і обід, і зворушливий тост на святі, одразу пом’якшав і навіть розчулився
— Заходь, заходь, таємний агенте, — запросив привітно, — і викладай, з чим приїхав.
Леонід Павлович зумів скористатися довірливістю начальства: розповів про справи на підприємстві, намагаючись бути об’єктивним, та все ж не втримався, аби не накапати на своїх недругів чи просто людей, яким чомусь не симпатизував, переповів останні плітки про директора та головного інженера й розповів кілька не дуже пристойних анекдотів. Анекдоти Іван Петрович сприйняв і навіть занотував до записника, щоб не забути й переповісти, так би мовити, по інстанції, за інформацію подякував, відпустив Гудзія, приголубивши, і тепер Леонід Павлович уже майже не сумнівався в світлому прийдешньому.
Через деякий час він повторив візит. І знову:
— Ку-ку! Ваш таємний агент прибув…
Одне слово, не минуло й року, і Гудзієві довелося поміняти свою комфортабельну квартиру в провінції на не менш затишну у Львові: звільнилося місце в тресті, й керівництво небезпідставно висунуло на відділ молодого й здібного спеціаліста, який чудово проявив себе безпосередньо на виробництві.
Тепер Леонід Павлович одержав прямий вихід на міністерство. Історія, кажуть, повторюється. Правда, тепер Гудзієві не довелося бенкетувати й виголошувати тости за заступника міністра, доля звела їх під час поїздки за кордон — заступник міністра очолював делегацію, а Леонід Павлович був її рядовим членом. Однак, не дивлячись на це, кілька разів, навіть відштовхнувши декого непомітно ліктем, опинився в одній машині з начальством, знову розповів кілька свіжих анекдотів (збирав їх скрупульозно й навіть класифікував — кому і які можна розповісти) і потрапив у точку. Знав: заступник міністра — чудовий спеціаліст і організатор — не володів жодною іноземною мовою, доводилося одночасно вчитися і працювати, на мови не вистачило часу, і десь у глибині душі Карпо Михайлович заздрив поліглотам і переживав своє невміння швидко й спритно порозмовляти з іноземцями. А в анекдотах Леоніда Павловича якраз і висміювалися спритники, котрі, крім знання мови, нічого не мали за душею.
Коли поверталися з-за кордону, заступник міністра був у чудовому настрої: поїздка пройшла успішно, багато побачили, дечому навчили, дечого навчилися самі, везли безліч спогадів і вражень. Під цей настрій заступник міністра й запросив Гудзія до себе додому, пригостив обідом і взагалі виявив прихильність.
Минув місяць, і Леонід Павлович приїхав до Києва у відрядження. Напросився на прийом до заступника міністра, дочекався черги — до кабінету вели подвійні, оббиті дерматином двері, Леонід Павлович прослизнув у тамбур і з тремтінням в душі просунув голову крізь напівпричинені другі двері. І тонким голосом, відчуваючи, як обривається від ляку серце, прокував:
— Ку-ку, Карпе Михайловичу, ваш таємний агент із Львова прибув!..
Знав: іде ва-банк, заступник міністра міг би й вигнати, але жарт сподобався, сподобалася і Гудзієва розповідь про трестівські справи, не кажучи вже про свіжі анекдоти.
Значно сміливіше кукував Леонід Павлович у дверях кабінетів керівників так званої середньої ланки. Щоправда, кукання тут зміцнювалось горілкою з перцем, півдюжиною львівського пива або й пляшкою бімберу — слово-то яке красиве, польське, головне — слово, а те, що бімбер — звичайнісінький самогон, несуттєве, але ж який самогон, сімдесят градусів і зварений для Києва за особистим замовленням Леоніда Павловича.
Коротше, зрештою Леонід Павлович докукувався до міністерства: спочатку його перевели до центрального апарату рядовим співробітником, а невдовзі висунули на посаду завідуючого відділом одного з главків.
Тепер мав, здається, все: квартиру в столиці, певне становище, а головне — перспективу. Дратувало тільки відносне безгрошів’я. Дружина працювала лаборанткою в технікумі й приносила сто двадцять карбованців, а мало не втричі більша зарплата Леоніда Павловича все ж не вдовольняла його амбіцій. Звичайно, вистачало і на одяг, і на їжу, проте Гудзієві довелося побувати кілька разів в компаніях людей грошовитих. Одного разу його запросив додому якийсь художник, і Леонід Павлович побачив у нього кришталеву люстру. Художник похвалився, що фінська й коштує мало не півтори тисячі. Гудзій подумав: ото живуть люди — півтори тисячі, його мало не піврічну зарплату підвісити до стелі: свинство якесь…
І невже він не зможе ніколи дозволити собі таке ж свинство?
Саме на цей період Гудзієвого існування і випало його знайомство з Манжулою. Вже за першої зустрічі Леонід Павлович накинув на Манжулу оком: рядовий постачальник з Одеси дозволяє собі вдягатися краще, ніж він, відповідальний працівник столичного главку. Та й ще одноосібно оплачувати досить солідний ресторанний рахунок. Тому й зустрів наступного дня Манжулу в главку не те що вороже, але й без симпатії, не дивлячись на те, що вчора просиділи цілий вечір за одним столом.