Вибух
Шрифт:
— Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.
— Щось трапилось? — Леонід Павлович злякався.
— Нічого особливого, Манжула наслідив… — Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить — обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: — Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.
— Михайло Микитович? — не повірив Гудзій.
— Так, Манжула, —
— Вбити? — жахнувся Гудзій.
— Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.
Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:
— Ви?
— Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. — Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: — Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.
— Як він загинув?
— Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.
— Так я й повірив…
— Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш — з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися — ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.
Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:
— Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…
— Скільки? — сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:
— П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.
— Одержиш.
— Дякую. — Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.
— Чекай, — зупинив, — ці п’ять кусків слід заробити.
— Вважаю, що мій внесок… Я вже не кажу про Гаврила Климентійовича! Що ви без нас?
— А що ти без мене? — розлютився Президент.
— Добре, — позадкував Гудзій, — що треба?
— Дрібницю… Підпис товариша… — назвав прізвище начальника главку. — Це з вашого міністерства, й мусиш зробити.
Гудзій похитав головою.
— Там у мене нікого нема.
— А ти подумай. Гарнітур вартий того.
Леонід Павлович сперся ліктями на стіл. Відчув, як смачно пахне вирізка, й подумав: сьогодні вони проп’ють в ресторані пів його зарплати. Розкішне життя, і коли він ще дозволить собі такий коньяк? Але ж пусте, він зможе обмежити себе, перейде на звичайну горілку в буфеті за квартал від главку, пляшка на трьох і приємна розмова з колегами по главку, з цим можна змиритися. Проте дружина вже домовилась про гарнітур, і він сказав, що гроші будуть…
А спробуй заробити п’ять тисяч! Півторарічна його, Гудзія, зарплата..
— Що треба підписати? — поцікавився.
— Поліетиленова кришка. Двісті тонн сировини для одного заводу. І все. Крапка.
Леонід Павлович швидко прикинув варіанти. Колись пив горілку з одним чмурем з того главку. Приблизно його, Гудзія, рангу. Начальник відділу. Може, він? Ні, дуже ідейний, такому лише натякни, побіжить до парткому…
Невже нікого немає?
Леонід Павлович хотів уже визнати свою неспроможність, коли згадав Ліду. Зрадів і посміхнувся. Так, Ліда це зробить граючись. Ну, не зовсім граючись, але й без особливих труднощів. Працює в плановому відділі — підсуне начальству на підпис папірець серед інших — хто зверне на те увагу? Зрештою, він навчить Ліду, знає, як це робиться: треба вже після підпису додати в документі цифру, можливо, тільки в другому примірнику — і пішов папірець, хто його помітить у величезному потоці “вхідних” та “вихідних”?
А Лідочці за це дві сотні на нові чобітки. Від зацікавленої людини — друг там на заводі працює, з планом у них важко, от і просив допомогти…
Чобітки ж — так, іграшка, премія, дрібниця…
Леонід Павлович підніс чарку й пообіцяв:
— Зробимо. Я знаю там одну дівчину… — Випив з полегшенням і додав про всяк випадок: — Спробуємо організувати, Геннадію Зіновійовичу, гадаю, буде порядок.
І Президент випив з полегшенням. Власне, заради цієї поліетиленової кришки й запросив до ресторану Гудзія, і витрачався на марочний коньяк. Якби не кришка, на біса йому цей самовпевнений молодик!
Президент подивився, як смачно жує Леонід Павлович, згадав, що він кілька хвилин тому намагався задерти хвоста, виявляючи цим непокірливість. Чекайте, як же він сказав? Здається: “Що ви без нас?” Тобто без нього, Гудзія, і ще його вельбучного шефа — заступника начальника главку…
Знахабніли. Треба поставити на місце, бо далі буде гірше.
Президент освіжився мінеральною водою і почав украдливо:
— Ти, Льоню, послухай мене уважно. Це там, у главку, ти і твій шеф — начальники, а тут, поплескав долонею по столу, слухай, що кажуть. Тепер ми з вами одним мотузком зв язані й у такому вигляді над прірвою ходимо. Якщо один оступиться, всі впадемо, усьок?
Та Леонід Павлович насолоджувався вирізкою під справді божественним соусом, а коньяк збаламутив йому голову.
Він не звернув особливої уваги на Президентові слова й відмахнувся:
— І чого вас потягнуло на це? Усі під богом ходимо, що кому випаде, те й одержить. — Нараз зміст мовленого дійшов до нього, і Гудзій, одразу протверезівши, перегнувся через стіл і видихнув просто в обличчя Президентові: — Ні, не пройде! Ви мене до своєї компанії не зараховуйте. Ви — особлива стаття і на дно мене не потягнете. Ясно? В разі чого — я нічого не знаю і вас уперше бачу…