Вибух
Шрифт:
Чергова подивилася на нього здивовано: не могла повірити, що її так безцеремонно усувають, та Хаблак, пропустивши вперед покоївку, пішов за нею, не озираючись, і чергова, роздратовано знизавши плечима, повернулася до холу.
У номері панував безлад, на столі й підлозі валявся пакувальний папір, залишки шпагату, на підвіконні стояла недопита пляшка вина, а поруч холодильника порожні пляшки з-під води, на недбало прикритих ліжках лежали зім’яті подушки.
Покоївка нерішуче зупинилася посеред першої кімнати, що правила
— Сідайте, прошу вас, вибачте, Ніно?..
— Іларіонівно…
— Чудово, Ніно Іларіонівно, я хотів би порозмовляти з вами про цього чоловіка. — Поклав на стіл фото Манжули.
Покоївка не взяла знімок у руки, подивилася здалеку, проте одразу впізнала — Хаблак зрозумів це з виразу її обличчя: воно якось потвердішало, а очі посуворішали.
— Знаю, — одповіла лаконічно.
— Він мешкав тут, — обвів рукою кімнату Хаблак, — кілька днів тому.
— У мене гарна пам’ять.
— Це полегшить нашу розмову.
— Хочете розпитати мене про нього? — тицьнула пальцем у фотографію.
— Неодмінно.
— А чого це я мушу відповідати? — покоївка так і не сіла, наче підкреслюючи свою зайнятість і небажання витрачати час на зайві розмови. — Не наймалася я за людьми стежити.
— Ніхто цього й не вимагає.
— Але ж з міліції… І фото підсовуєте…
Мабуть, вона мала право наїжачитись — Хаблак зрозумів це й вирішив не критися перед покоївкою. То більше, що Ніна Іларіонівна справила на нього приємне враження, зрештою, її різкий тон також свідчив на її користь.
— Загинув він, — затулив долонею знімок Манжули, — можливо, вбитий, тому й прийшов я до вас, Ніно Іларіонівно.
Покоївка подивилася на Хаблака все ж недовірливо, але опустилася в крісло й запитала:
— Звідки знаєте?
— Так з міліції ж я…
Нараз жінка зрозуміла все: пом’якшала й навіть одразу якось поменшала.
— Такий здоровий чоловік… — почала недовірливо. — Хто ж його?
— Не знаю. Поки що не знаю, — поправився Хаблак.
— Шукаєте?
— Шукаємо, — одповів, наче вибачався.
Видно, прохальний Хаблаків тон сподобався покоївці, бо розпросталася в кріслі й мовила владно:
— Мусите знайти! Це що ж таке: серед білого дня людей убивають!..
Хаблак подумав: людські самовпевненість і категоричність невичерпні, кожен міряє на свій аршин і вважає, що саме його судження єдино правильне та незаперечне і його мусять поділяти всі.
— Отож звертаємось і до вас, — вів далі прохально, — може, допоможете спіймати злочинців.
— Я?
— Авжеж, Ви, Ніно Іларіонівно. Бачу, око у вас спостережливе й знаєте ви багато, від вас нічого не сховається. Пам’ятаєте, хто приходив до Манжули, — постукав вказівним пальцем по фотографії, — і з ким він спілкувався? Бо це нам конче потрібно знати.
Жінка примружилася, допитливо зиркнула на Хаблака, й нараз майор збагнув, що його перше враження не дуже правильне і ця жінка не така вже й добра, як видалося з першого погляду. Бо очі в неї стали холодними й прозорими, певно, зважувала, чи варто відкриватися перед цим настирливим міліціонером і до якої міри.
Збагнувши це, Хаблак підохотив покоївку:
— Вам це нічим не загрожує. Якщо бачили людей, з котрими зустрічався покійний, скажіть, коли й з ким. Може, пам’ятаєте їх?
Покоївка подумала трохи, нарешті сказала:
— Ходила тут одна… Єнєсою звуть, і путалася з ним, — вказала на знімок. — Манжулою, кажете?
— Так уже й путалася! — удав, що не повірив, Хаблак.
— Не хочете, не вірте, цю Єнєсу я знаю, покоївкою працювала тут, у готелі, як і я. Дівка молода й нівроку, все має, крім розуму. Раніш Сонькою була, а це стала Єнєсою… Знаєте, тут у готелі життя таке, що дівці, та й ще вродливій, себе тримати важко, мужики вони всі однакові… Розбестили Соньку.
— Ви бачили Інесу разом з Манжулою? — поцікавився Хаблак.
— Авжеж, уранці прибираю в п’ятнадцятому, дивлюся, а з “люкса” Єнєса шмигонула. Я тут її і перестріла. Звідки, питаю. А вона — хі-хі, тітонько, земляка провідувала, Михайла Микитовича. Хі-хі, ха-ха, давно не бачилися, приїхав до Києва, подзвонив, незручно не прийти. А який він Єнєсі земляк? Він — з Одеси, вона — з Іванкова. Наче я не знаю. Та, зрештою, яке мені діло, аби в номерах чисто було, а хто до кого швендяє…
— Може, справді знайомий?
— Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені — півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… — Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт — платня немаленька.
— Ну-ну… — заспокоїв її Хаблак, — ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?
— І я так гадаю, — зраділа покоївка. — Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…
Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:
— І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?
— Вона така ж наша, як і ваша, — рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.