Вибух
Шрифт:
— Півтори тисячі… — задумливо повторив Хаблак. — Менше, ніж знайшли в кишені Манжули.
— Нічого собі, кишенькові гроші… — підтакнув Басов. — Що робитимеш?
— Нічним рейсом до Києва. Чомусь мені здається: звідти нитки тягнуться: київський рейс, потім вишнева київська “Волга”… Порадимося з Дробахою і завтра тобі подзвонимо. Квиток на літак візьмете?
— Це в наших руках, — посміхнувся Басов.
11. Дробаха слухав Хаблакову розповідь про одеські події й потихеньку
— І якого ж висновку ви дійшли? — запитав нарешті.
— Треба шукати вишневу “Волгу”.
— Слушно.
— І чоловіка, схожого на Енгібаряна. Це не так уже й складно.
— Згоден, майоре, розмірковуєте логічно, але, чесно кажучи, мене найбільше цікавить карпатський вояж Манжули.
— Може, останні події пов’язані саме з цим вояжем, як ви зволили висловитись?
— О-о, ми вже перейшли на дипломатичний лексикон… — м’яко посміхнувся Дробаха.
— Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.
— Уже, — заперечив Іван Якович, — уже вийшов, товаришу майор. Мусите знати: гарний криміналіст — ніщо без дипломатичних здібностей.
— Вважаєте?
— Упевнений. Маю на увазі не зовнішній дипломатичний лоск, а вміння тримати себе, знайти підхід до людини, потрібні слова.
— Затуманити супротивникові голову, обвести його навколо пальця?
— Якщо хочете, й це… — Дробаха не сприйняв легкої Хаблакової іронії. — Отже, усі сили на розшуки вишневої “Волги”… Але не забувайте про Бляшаного та Лапського, все може бути, шановний Сергію Антоновичу.
— А науково-дослідний інститут? — поцікавився Хаблак. — Ви називали якогось Курочка.
— Ставимо крапку, — відмахнувся Дробаха. — Вчора подзвонив мені з Одеси академік Корольков. Вибачався… Виявляється, зовсім забув, що в Борисполі перед посадкою дістав із валізи теку з якимись розрахунками. Хотів подивитися на них у літаку. Тека лежала на дні валізи і, коли б у ній було б щось стороннє, скажімо, міна, Корольков обов’язково б її помітив.
— Біс його зна що! — розсердився Хаблак. — Водять нас за ніс.
— Киньте, — мовив примирливо Дробаха, — не забувайте: сам Корольков! Він весь у своїх формулах і розрахунках, Для чого йому забивати баки валізами? Слава богу, хоч згадав… Але, — зсунув брови, — й ви не забивайте собі баки Другорядним. Перевірку Лапського та Бляшаного доручимо іншим. А вам треба зайнятися готелями.
— Якими готелями? — щиро здивувався Хаблак.
— Не підмінюватимете ж ви автоінспекцію… Вишнева “Волга” — їхня справа, а Манжула, мабуть, мешкав десь у готелі…
— Так, у готелі, він казав про це.
— Якому?
Хаблак лише знизав плечима, а Дробаха повчально мовив:
— У готелі могли запам’ятати Манжулу, Ви кажете, чоловік помітний — поцікавтесь у чергових, покоївок, може, за щось і зачепитесь.
Звичайно, Іван Якович мав рацію, і Хаблакові навіть зробилося соромно, що сам не додумався до таких елементарних речей. Однак не став займатися самокатуванням, зрештою, вони з Дробахою підстраховують один одного, та й взагалі давно відомо, що один у полі не воїн.
За годину Хаблакові доповіли, що Михайло Микитович Манжула протягом двох тижнів (він виписався з готелю в день злощасного одеського рейсу) знімав двокімнатний номер,“люкс” у готелі “Київ”. Хаблака це розсердило: він, майор міліції і старший інспектор Київського карного розшуку, тільки раз мешкав у “люксі” значно скромнішого готелю “Моряк” — і то завдяки тому, що приїхав до Одеси разом із слідчим з особливо важливих справ, а тут якийсь пройдисвіт, нах-хаба, як подумки обізвав його Хаблак, так, нах-хаба у білих джинсах чи японському вельветовому костюмі, дармоїд, котрий дозволяє собі не працювати півроку, розкошує в комфортабельному “люксі”.
Чому?
Так і запитав у адміністраторки: чи не пам’ятає випадково постояльця Манжулу Михайла Микитовича й на якій підставі той оселився в “люксі”?
Адміністраторка, симпатична жінка з густо нафарбованими губами, наморщила свого гарного кирпатого носика, трохи подумала, проте Манжули не пригадала чи вдала, що не пригадала. Вона погортала якийсь журнал і повідомила: товариш Манжула Михайло Микитович поселився за бронею міністерства, і назвала — якого.
“Скільки вона йому коштувала?” — хотів запитати майор, та втримався, але все ж подумав, що, можливо, французька помада на губах гарненької адміністраторки придбана також на Манжулині гроші.
Однак що вдієш: не впійманий — не злодій. Певне коло людей ще користується з цього, проте він, майор міліції Хаблак, саме для того існує на світі, аби довести їм — усьому приходить кінець. А може, він даремно злостивиться на жінку, он як привітно посміхається йому, справді симпатична й дивиться доброзичливо.
Хаблак піднявся ліфтом на одинадцятий поверх (і тут Манжула дбав про себе: далі від міського гамору та автомобільного смогу), чергова зміряла його уважним поглядом, либонь, знала всіх своїх пожильців, бо запитала:
— Поселяєтесь?
Це запитання сподобалось Хаблакові, воно свідчило про спостережливість чергової, він присів біля її столика й показав посвідчення.
Жінка не здивувалася, тільки посерйознішала і якось вся аж підібралася — звичайно, знала, що даремно з карного розшуку до неї не прийдуть.
Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули.
— П’ять днів тому в сімнадцятому номері вашого поверху мешкав цей чоловік, — мовив. — Михайло Микитович Манжула. Пам’ятаєте його?