Вибух
Шрифт:
Настя сипонула курям пшениці, обтерла руки вилинялою фартушиною, зміряла Юлію уважним поглядом і запитала:
— Виспалися?
Юлія підставила обличчя вже гарячим сонячним променям. У Настиному запитанні вона вловила досить виразний негативний підтекст. Ще б пак: Настя підводилася на світанку — працювала в сусідньому піонерському таборі, крім птиці, мала ще корову й п’ятеро овечок, мусила крутитися по господарству, бо чоловік лише пив самогонку, коли розживався десь карбованцем, ласував магазинною “бормотухою” і тільки в поодинокі тверезі
І Юлія знала точно: Настя лаялась, та платила, бо все ж мала якийсь зиск — вряд чи хтось узяв би за яму дешевше.
Якось Юлія запитала в сусідки, чому та мириться з неробою? Настя лише відмахнулася, проте всезнаюча тітка Мар’яна пояснила, що Настин Сидір усе ж на два чи три місяці кидає пиятику, косить сіно й копає город, без цього їм з двома дітьми не прожити, і Сидір, хоч і останній п’яничка на хуторі, мусить забезпечити худобу сіном. Правда, вважається ще кочегаром у тому ж таборі, де працює Настя, і дружині іноді вдається випередити його і одержати в бухгалтерії хоч якусь копійку.
У такі дні Сидір влаштовує Насті скандал, лається на весь хутір і замовкає, лише побачивши на сусідському ганку Юлію. Та виносить йому карбованця чи навіть два, залежно від власного настрою, а також міцності мовлених Сидором слів, той останнім часом збагнув це й все частіше вживає такі звороти, котрі можна було б поцінувати й трояком. Але Юлія догадувалася, що й трояк для Сидора не межа, й ніколи ще надто не розкошелювалася.
Юлія не зважила на іронічне Настине запитання і чи то попросила, чи то наказала, зрештою, їй було байдуже, як сприйматиме Настя її тон, бо платила не менше, ніж на базарі, а до базару Насті потрібно було теліжитися п’ять кілометрів:
— Зробіть на вечір сиру.
— Зроблю, — одразу погодилася Настя і запропонувала: — Може, ще й свіжої сметанки?
— Візьму, — одповіла Юлія і подумала, що з таким харчем марні надії схуднути.
Настя ще раз обтерла руки й запитала наче не до ладу, але дивлячись уважно, і Юлія відчула, що її сусідка не така вже й проста, як здається:
— Як будете без Євгена Омеляновича?
— А що нам, молодим? — відверто похизувалася Юлія, зрештою, від Насті могла й не дуже критися. Настя — кремінь, з неї ніхто й слова не витягне, не те що тітка Мар’яна.
І справді, сусідка розпливлася в приязній усмішці й ствердила:
— Кажуть: живи, поки живеться…
Юлія махнула пляжною сумкою і попрямувала забрукованою бетонними плитами доріжкою до хвіртки, навіть спиною відчуваючи захоплений Настин погляд. Що ж, усе правильно: одній доїти корів, другій вилежуватися на пляжі, та Юлії було глибоко байдуже, хто і як саме поціновує спосіб її життя — головне, брати від нього все, що можливо.
Тітка Мар’яна полола город. Нахилилася над грядкою, повернувшись до вулиці задом, здавалося, нічого не чує й не бачить, проте тітчина поза та зосередженість на бур’янах аніскілечки не похитнули впевненість Юлії, що Мар’яна й зараз не пропустила жодного руху на вулиці, певно, вона все чула й бачила навіть уві сні, тому Юлія про всяк випадок зупинилася і шанобливо вклонилася Мар’яниній спідниці, з-під якої визирали засмаглі й повні литки. Не сказала ані слова, та її передбачення виявились небезпідставними, бо тітка Мар’яна одразу випросталася, поправила хустку й проспівала мало не ніжно:
— Доброго здоров’я, красуне.
— Огірків у вас буде!.. — кинула погляд на грядки Юлія. — Бочку, а то й дві насолите.
— Та буде, — погодилась Мар’яна. — Трохи буде, — уточнила, бо негоже хизуватися своїми достатками, до того ж невідомо, може, стоятиме спека чи град виб’є цвіт. — І ти б посадила. Землі он скільки гуляє, а свіжий помідор чи редька завжди до столу.
“Почалося, — неприязно подумала Юлія, — знову стара мораль читатиме”.
Справа в тому, що Юлія на своїй ділянці ніколи нічого не садила. Трохи квітів біля будинку — троянди, флокси, півонії та жоржини, щоб пахли й милували око, решту території, соток п’ятнадцять чи трохи більше, засіяли травою, Євген придбав електричну газонокосилку, раз на місяць узував кеди, натягав капелюшок з довгим козирком і викошував траву — газон виглядав чудово, на ньому можна було грати в бадмінтон чи просто загоряти попід самим будинком.
— Якщо я садитиму моркву, хто ж у вас купуватиме? — спробувала віджартуватися Юлія, але тітку Мар’яну важко було збити з правильного шляху.
— Гріх, земля гуляє, — заперечила переконано. — Кожен мусить працювати на землі.
Юлія хотіла сказати, що від роботи й коні здихають, однак промовчала: цій упертій тітці навряд чи можна довести щось — мораль пересічної людини, себе ж Юлія вважала мало не аристократкою, принаймні стояла на кілька щаблів вище над простими селючками. Проте намагалася нічим не виказувати це, ось і тепер зітхнула й спробувала виправдатись:
— Не призвичаєна я до землі.
— Посиділа б голодною, швидко б призвичаїлась.
— Ой, тітонько, у нашій країні нема голодних.
— Бо всі люди працюють.
— Ви ж не знаєте, тітонько, я пишу…
— Знайшла роботу!
— Це ви нічого не читаєте, для вас не робота.
— І що ж ти пишеш?
Юлія зробила втаємничене обличчя.
— Оповідання і повість.
Справді, попросила Євгена привезти гарного паперу й іноді, одягнувши пенюар, просиджувала годину біля столу. Навіть списала два чи три аркуші, читала Євгенові:
“В глибині його живота затрясся сміх”.
“Поміж перехожими промайнули знайомі сірі очі, повиті смутком”.
“Не зневажайте землю грубезними чобітьми”.
“Солов’ї шаленіли від кохання…”
Це називалося: “Мої думки й спостереження”.
Євгенові сподобалось, правда, такі шедеври народжувалися рідко, проте Юлія щиро вірила: все попереду й на неї чекає гучна літературна слава: вона стане відомою, як авторка “Консуело”, прізвище письменниці забула, та яке це, зрештою, має значення.